Високого та стрункого проміняла на інваліда-горбуна
Підпис відсутній
А зустрілися ми випадково у санаторному містечку. Кажуть, вік нікого не прикрашає, а тим більше – жінку. Певно, це твердження на Аліну не поширювалось: вона просто розцвіла! Розказувала, що більш ніж задоволена життям, тут, у цьому місті, вдруге вийшла заміж за чудового чоловіка. І ніби на підтвердження своїх слів показала сімейну фотокартку: усміхнені син, донька-красуня Аліна і... миршавий чоловік, схожий на Квазімодо.
– От кому не покажу фото, люди однаково реагують, – спокійно почала розповідати Аліна. – У всіх при погляді на мого чоловіка лице видовжується, мовляв, страшко ще той! А дарма. У нього душа і серце варте найвищої похвали.
Пам’ятаєш, десять років тому я втекла від чоловіка? Він тоді і кричав, як навіжений, і душити мене брався. Так-от, нарешті з’явилося за що: я сказала, що йду від нього, бо полюбила іншого. Ніколи б не подумала, що таке вчверю, але...
Я ж за Петьку виходила заміж у 18 років. Це тепер я вже можу порівняти захоплення з любов’ю, а тоді здавалося, що ось він – єдиний і неповторний! Як у тій пісні – “високий та стрункий, сорочка-вишиванка”. У школі вважався красенем, всі мої подруги за ним таємно зітхали. Тож коли він почав завойовувати мене, не дуже й впиралася. Ба, навіть гордилася. Не встигли весілля відгуляти, як дізналася, що вагітна. Наші батьки “піднатужилися” і в складчину купили нам квартиру. Тож із пологового Петя привіз нас із синочком у власну домівку. Правда, я чоловіка рідко там бачила: він півроку так “обмивав” первістка, що аж два рази встиг у міліції переночувати. То йому на п’яну голову якийсь омоновець не сподобався, то у центрі міста до вітру з друзями надумав сходити. Поки я звикала до такого-от сімейного життя, незчулася, як під серцем забилася друга дитина! Мати рідна! Коли мені у лікарні визначили термін – майже п’ять місяців, знадобився нашатир, аби привести мене до тями. Ні про який аборт вже й мови не могло бути. Пам’ятаю, прийшла додому і з порога до Петьки:
– Усе, мій милий, зав’язуй з п’янством! Треба зробити перепочинок. Бо через чотири місяці знову татом будеш, дивись, як би ласти не склеїв від передозування.
Я сиділа з двома малими дітьми вдома, а чоловік, навпаки, втікав з хати при першій нагоді. А коли і з’являвся, то волав, щоб заспокоїла дітей, які «не дають нормально подивитися телевізор...» Так й існували: сварилися, мирилися, знову сварилися.
Трохи легше стало, як я влаштувалася на роботу: вже не треба було постійно на всьому економити та витрушувати останні копійки на хліб. Та й я вільніше стала себе почувати, а то ниділа у чотирьох стінах, по самі вуха обкладена пелюшками і памперсами. Біда прийшла, як завжди, коли менше за все її чекаєш: я захво-ріла. І то серйозно. Схопили нирки так, що опинилася в лікарні. Повернулася додому квола, втомлена, худа. Петя терпів-терпів, а тоді став чіплятися: і те не так, і се не зроблене, і “тебе легше повісити, аніж вилікувати”. Ну, правильно, кому потрібна хвора дружина? Лікарі наполегливо рекомендували поїхати у санаторій, і щойно мені випала нагода “вибити” путівку – негайно скористалася. Коли поставила Петю перед фактом, він влаштував мені величезний скандал. А я знай своє повторювала: поїду і край!
Збирав гроші на машину, а купив дітей
– Не минуло й тижня після приїзду, як я зустріла його. Перше враження було, напевне, як у всіх – “бідненький”, “каліка” і щось у тому дусі. Рому спотворював горб, тому уся його фігура та обличчя були далекі від ідеалу. Напевно, ми намозолили один одному очі, бо дуже часто бачилися у вестибюлі санаторію. Вкотре зустрівшись поглядами, привіталися, а потім і зупинилися побалакати. Виявилося, що Рома місцевий, а у цьому санаторії працює економістом. Увечері ми ніби випадково зустрілися у парку, потім ще десь. Неймовірно цікавий, дуже начитаний чоловік. Я слухала його розповіді про гори чи видатних людей з відкритим ротом. Дивилася у його розумні очі, і вже нічого навкруги не помічала. До того ж, Рома майже ніколи не комплексував через свій зовнішній вигляд. Кепкував, сипав жартами:
– Ет, та я завжди здогадувався, що не дуже красивий, але коли вчора проходив повз місцевих повій, вони знаєш що зробили?
– Що?
– Дружно відвернулися від мене і стали робити вигляд, що чекають автобуса!..
Я сміялася, а Ромка гладив моє обличчя… поглядом. Тільки він так вміє робити. І мені здавалося, що я його все життя знала, просто давно не бачила.
Згадується, як Петя по телефону лаяв мене і посилав туди, звідки не вертаються, а я починала хихотіти, бо саме тоді згадувала якийсь черговий Ромин жарт. Хоча ніякої зради не було. Ми все для себе вирішили у день мого від’їзду, в останні кілька хвилин перед відправленням потяга.
– Я чудово провела час… – почала я невпевнено. Рома перебив:
– Все життя тебе чекав.
– Я заміжня.
– А я… – і він красномовно розвів руками, показуючи на себе, – горбатий інвалід…
– У мене двоє дітей.
– А у мене їх ніколи не буде… – і тривожно-запитальні очі вп’ялися у мене.
Я нічого не сказала, лише подумала: “Тоді чекай!” Рома усе зрозумів. Приласкав поглядом і довго-довго стояв на пероні. Я це відчувала.
Приїхала додому, а там уже не чоловік ходить по квартирі, а якийсь геть чужий мені тип. Гляну на нього, і аж зіщулюся: “Боженько милий, і чого це я за нього заміж пішла?! Єдине добре діло зробив – гарних дітей.”
Витримала я лише тиждень, і одного дня таки попросила розлучення. Не буду тобі розказувати подробиці нашої сімейної сварки: хто-хто, а ти, як найближча сусідка, завжди мимоволі ставала їхнім свідком. Я тоді навіть речей не зібрала: пішли з дітьми у тому, що на собі мали. І з кінцями. Правда, приїжджала на розлучення, але все бігом-бігом, бо там, вдома, чекав Роман. Мені, напевно, пощастило й у тому, що діти були мамчині. Вони знали про тата, але ні син, ні дочка не сказали, що скучили за ним. Від Роми спочатку “шарахалися”, особливо доня, а потім звикли і почали називати татом.
Ромка у той день, коли почув до себе звертання “тату”, аж заплакав. А ми втрьох взялися його заспокоювати та кепкувати. Мовляв, якщо він плакатиме щоразу, як його так називатимуть, то ми усі потонемо.
Тепер мій чоловік працює на хорошій посаді. Діти вже в інституті вчаться, встигай тільки сумки на двох одночасно рихтувати. Я теж вдома не сиджу. Зачекай, зараз візитку свою дам, там усі телефони…
– Гарне прізвище маєш, – не втрималася, сказала я комплімент Аліні.
– Дякую. Ми всі на ньому тепер, навіть діти. Ти не дивуйся, то мій Рома провернув справу. При розлученні Петро одразу попередив, що “такій шалаві, як я, жодної копійки аліментів не даватиме”. Ну, і не треба, обійдемося якось. Натомість десь через рік у Роми з’явилася ідея фікс, і він погнався її втілювати у життя. І досі мені не сказав, скільки йому коштувало купити у Петі відмову від дітей. Якось тільки обмовився, що із придбанням машини, на яку він збирав кілька років, доведеться почекати. Та й додому він приїхав охкаючи, із величезним фіолетовим фінгалом під оком, проте щасливий! А ще через якийсь час Рома офіційно всиновив дітей і нарешті зітхнув спокійно. Тепер от думає про придане для дочки, хорошу роботу для сина і внуків…
Записала Юлія САВІНА,
Львівська область
| Comments: |
