Віддала дочці свою нирку

9 жовтня 2008 року фахівці Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О. Шалімова провели операцію з пересадження нирки 33-річній жительці селища Вишнівець, що на Тернопільщині, Валентині Дробатюк. Орган для Валі зголосилася віддати її мама Раїса Божко. Цим жертовним кроком 54-річна жінка здійснила, по суті, ще один материнський подвиг, подарувавши своїй дитині шанс на життя. За відсутності Валентини (вона саме перебувала на обстеженні у Києві), про історію, яку пережили сім’ї Божків-Дробатюків, розповіли її рідні – мати Раїса, батько Анатолій, бабуся Ганна, доньки Інна і Віталія.
До операції Валентина шість років жила на гемодіалізі. До «штучної нирки» підвели обставини, що виникли ще у дитинстві. У 10 років дівчинка перехворіла ангіною, яка дала ускладнення на нирки. Батьки лікували дочку і народними методами, і по лікарях возили, але повернути втрачене здоров’я Валі не вдалося. Незважаючи на застереження медиків, у 18 років вона вийшла заміж за земляка Сергія, народила у щасливому шлюбі двох доньок. Інні зараз 15 років, Віталії – 14. А сім років тому, на весіллі брата, Валя простудилася, і відтоді у її організмі почався незворотний процес: спершу зменшилася, всохла одна нирка, потім – друга.
– Одному Богу відомо, що переживала Валя у душі, коли тричі на тиждень їздила до Тернополя, щоб підключитися до «штучної нирки», – каже Раїса Божко.
– Ці процедури підтримували її, але здоров’я радикально не по-ліпшували.
Продовжуючи шукати способи порятунку доньки, батьки дізналися, що найбільш дієвим є імплантація «живої» нирки. Але її ціна на «чорному ринку» коливається у межах 30-35 тисяч доларів. Таких грошей родина Божків не мала. З надією заробити їх Раїса Дмитрівна у 2000 році поїхала за кордон. В Італії вона опікувалася літньою синь-йорою.
Зароблених за кордоном грошей вистачило лише на дорогі ліки для хворої доньки. Тоді й визріла думка, щоб нирку для Валентини дав хтось із членів родини. Першим зголосився на донорство батько Валі. Однак через стан здоров’я зробити це пан Анатолій не міг. На сімейній раді слово взяла мати. «Донором буду я», – твердо сказала Раїса Дмитрівна. Валентина цю ідею спершу відкинула. Звикалася з нею поступово, по мірі того, як до родини доходила інформація про ту чи іншу вдало проведену операцію з трансплантації нирки від донора-родича. 
Минув ще деякий час, перш ніж задум Божків став реальністю. У 2006-му пані Раїса знову на два роки поїхала до Італії. Хоча сама операція мала обійтися родині безкоштовно, адже донором виступав один з членів сім’ї, потрібні були гроші на додаткові витрати: поїздки до Києва, ліки, котрі не входять у перелік тих, які безкоштовно забезпечує медичний заклад, якісне харчування. У серпні минулого року Раїса Божко здала у столичному інституті хірургії та трансплантології аналізи. Після матері всі необхідні процедури пройшла Валя. Аналізи підтвердили стовідсоткову сумісність генетичного матеріалу матері і доньки.
– Уже оперовані і ті, хто очікував на операцію, запитували, чи не страшно мені було зважитися на пересадження власної нирки, – каже Раїса Божко. – Я відповідала, що, здається, кожна людина перед таким кроком відчуває страх. Але як подумаєш, що ти робиш це заради своєї дитини, то зникають усі сумніви. В інституті я почула різні історії. Одна з них – про двох сестер, які готувалися до трансплантації. Напередодні операції донор була готова віддати рідній людині нирку, але в останню хвилину передумала... А ось у 72-річного дідуся вистачило духу поділитися ниркою з хворим сином. А якось цілий циганський табір, десь 250 людей, зібрався під вікнами інституту і молився за молоду циганку, якій робили операцію…
Операція з пересадження нирки від Раїси Божко її дочці відбулася 9 жовтня. Через п’ять місяців після неї прооперовані почуваються задовільно. Валя, яка до хірургічного втручання важила 42 кілограми, зараз має 54. Проте і для матері, і для доньки існують певні обмеження: не можна їсти солоного, кислого, жирного, гострого, натомість рекомендується біле м’ясо і телятина. Також заборонено піднімати понад кілограм ваги у кожну руку. Про свої відчуття після операції Раїса Божко каже: «Здається, що чогось таки не вистачає». Підтримувати «кондицію» допомагає еластичний пояс, який носить жінка. Він дещо знімає дискомфортні відчуття, щільно стискаючи поясницю.
– Валя наша дуже сильна духом, вона така з дитинства, – кажуть Анатолій і Раїса Божки. – Ми наче у воду дивилися, коли називали донечку Валентиною. З латинської це ім’я означає «сильна, здорова». Ми віримо, що з Божою допомогою зможемо подолати всі труднощі…
Батьки надзвичайно вдячні землякам, які морально підтримували сім’ю у важкий період. Особливі слова подяки вони висловлюють Олегу Кривокульському, який посприяв, аби депутати Збаразької ради, якій підпорядковується селище Вишнівець, виділили родині матеріальну допомогу.
В Україні є кілька центрів, де людині можуть зробити трансплантацію: інститут Шалімова у Києві, обласні лікарні в Одесі, Запоріжжі й Донецьку. Проте впродовж року тут виконують усього близько 60 трансплантацій (2%  від потреби). Для порівняння: у невеликій Чехії протягом року виконують 450 подібних операцій, у США – 15-16 тисяч.
Світлана Клос,
Тернопільська область
Фото автора

• Нравится
•