Чорна вдова
Підпис відсутній
Тиждень тому я знову їздила у село – до бабусі на іменини. І краєм вуха почула від гостей, що недавно Ганна поховала вже свого... четвертого чоловіка. Дивувалася: прийшли з нами відсвяткувати радісну подію, а натомість перемивають кості бідній знедоленій жінці. Увечері, коли усі розійшлися, я не втерпіла і запитала у бабусі:
– Чому в селі так не люблять тітку Ганну?
І вона розповіла цю історію.
Ганя була єдиною донькою у батьків. Жила сім’я небагато, але й не бідували – як усі у селі, хто не лінується працювати. Але мала її мати одну пристрасть – до ворожіння. Спершу люди до неї йшли, аби долю свою вгадати. А потім почали помічати, що Ганнина мати злорадно тішиться їхніми невдачами і біди після відвідин її дому сиплються, як з міха. Мабуть, не одна тоді і прокляла ворожку.
Чи вона справді кому робила зло, чи то так лихо співпадало – ніхто вже не скаже, бо судилося жити Ганниній матері недовго. Вона пішла зі світу, ще не маючи й тридцяти п’яти літ. Невдовзі помер і її чоловік. Дівчина залишилася сиротою, коли їй було тринадцять чи чотирнадцять.
Мабуть, тому й заміж Ганна рано вискочила. Петро був завидним у селі кавалером – дужий, добрий та ще й вродливий. Не одна дівка за ним мліла, а він собі вподобав сироту. Якось приїхав з Півдня із заробітків – і запропонував Гані руку та серце. Побралися.
Та щастя було недовгим. Через кілька місяців після весілля він почав чахнути на очах. З велетенського „дуба” перетворився на суху „берізку”, котру вітер додолу хилить. Лікарі поставили чоловікові страшний діагноз – рак нирки. Він виявився для нього вироком. Ще зустріло подружжя третю річницю їхнього шлюбу, а за тиждень Петра поховали.
Другого забрала саркома
Діток вони так і не встигли нажити. Після похорону Ганна довго не могла відійти від горя – чорна хустина кілька років вкривала її русяві кучері. Але мало-помалу душевна рана почала гоїтися, спогади рідше про себе нагадувати, і вдова стала оживати.
Степан давно приглядався до Ганни. Та все нагоди слушної не траплялося, аби ближче познайомитися. А якось пізньої осені Ганні привезли дрова. Побачив, що жінка сама поліна носить і під хлівом складає, не витримав, підійшов і напросився допомогти.
Вже з весни вони жили разом. Степан був дуже роботящий. І в полі, і біля худоби, і в столярці – усюди перший. А що вже Ганю любив, то їй заздрила ледве не кожна друга молодиця у селі. Тільки одне засмучувало – відсутність дитячого щебету в хаті. Щось ніяк Ганні не вдавалося завагітніти.
Одного разу Степан, криючи бляхою дах, зірвався й впав на землю. Було невисоко, не забився, але дуже пошкодив ногу. Відтоді кінцівка почала його турбувати. Через кілька місяців став помітно накульгувати. Коли болі так діймали, що фельдшерка уже не могла їх зняти уколами, поїхав у районну лікарню. А там тільки руками розвели: пізно, саркома прогресує.
Ховати Степана прийшло усе село – люди його дуже шанували за золоті руки і добре серце. Ганна ледве йшла за труною. Аби з горя не кинулася слідом у могилу, її нашпигали заспокійливим. Та воно мало допомагало. Що вже голосила бідолашна – було чути далеко за цвинтарем. Й усе повторювала: „І ти мене кинув через три роки після весілля”...
Третього скалічила машина
Ох і довго після цього на поріг Ганниного дому не ступала чоловіча нога. Вже й сивина почала на скронях з’являтися. Щонеділі бігала до церкви, а після служби – на кладовище, аби „побачитися” зі своїми чоловіками, які покоїлися у сусідніх могилах. У селі стали подейкувати, що вона втрачає здоровий глузд.
Випробовувати долю (а це в селі називали саме так) ніхто з тутешніх мужчин вже не хотів. Боялися. Та на Ганнине щастя (чи нещастя) у колгосп прислали нового механізатора. Дядько Іван мав літ п’ятдесят. До речі, він теж був удівець, тож добре розумів, як важко жити після втрати дорогої людини. Став заходити до Гані, аби те-се допомогти. Й вона інколи навідувалася до нього, аби борщу чи кулешу смачного зварити. Років зо два отак “залицялися”. А тоді Іван сам запропонував до неї перебратися. Тим більше, що свою хату винаймав, а у Ганни ж власний дім.
Довго жінка вагалася, перш ніж прийняти його пропозицію. Як подумає, що на цвинтарі уже двоє її чоловіків поховані – плаче й відмовляє Івана. А як згадає про свою долю – то такий жаль бере, що теж сльози градом ллються. Хіба вона не має права на жіноче щастя? Врешті зважилася і допомогла перенести Іванові клунки до себе.
Що вже берегла свого третього чоловіка – не передати. Пилинки здувала! Хотів їхати на будівництво у Київ – не пустила, збиралася бригада у Португалію – теж не дозволила, дрова на зиму заготовляти – і то чужих наймала, аби чого в лісі з ним не трапилося. Він уже й сердитися почав: “Я що – не мужик, та з мене всі хлопці в селі сміються”. А вона обійме його міцно-міцно, та так жалібно в очі гляне, що ніде діватися – слухає.
Недарма кажуть: знав би, де впадеш – соломи підстелив би. Біда підстерегла зовсім несподівано. Йшов з магазину, як на нього налетів уазик... Забив чоловіка на смерть.
Що вже творилося в хаті Ганни – страшно й передати. Позапалювала всюди свічки, голосила, кричала, коси на собі рвала. Знову прожила з чоловіком лише три роки.
Четвертого серце схопило
Хтось порадив покликати священика, щоб дім освятити. Ладна була все зробити, аби обірвати той печальний ланцюг. Зверталася і до ворожок, і до ясновидиць. Пояснювали, що то спокута за материн гріх – треба дуже молитися, може, тоді все й налагодиться.
Роки пролетіли – не зогледілася, як старість ступила на поріг. Особливо тяжко стало самотою жити. Вже й покликала б кого до себе, та в селі тільки й мови: “Хто, дурний, захоче собі віку вкоротити?” Мабуть, й змирилася вже з тим, що ні з ким увечері погомоніти, нікому їй водиці з криниці принести. Хотілося комусь і пирогів напекти, і вареничків наліпити. Життя минуло – а за плечима лишилася порожнеча: ні дітей, ні внуків, нікого...
Висохла, як тріска, очі виблякли – від давньої краси навіть спомину не лишилося. Коли ще молода була, то кликали вдовицю до гурту. А вже після третього похорону усі сусіди двері позачиняли. Боялися, що знає щось відьомське. А вона тільки плакала й молилася, аби Бог швидше послав їй смерть.
Дід Григорій бачив, як стара Ганна щиро молиться у церкві, вклякає навколішки перед іконами, поклони б’є. Прийшов якось додому й за вечерею завів з дітьми мову (його дружина давно померла, тож доглядіти до смерті взялася невістка:
– Може, я б до Ганни жити пішов? – почав несміливо. – І їй розрада, і вам клопоту менше.
– Та ви що, батьку? Жити вам набридло, чи як? – спробувала пожартувати невістка.
– Мені ж майже вісімдесят. Чого боятися? Так хоч ще зо три роки протягну, – усміхнувся.
І таки протягнув. Через три роки й два місяці його не стало – серце схопило і не відпустило...
Світлана РІДНА,
Тернопільська область
| Comments: |
