«молюся,щоб Господь не залишив Україну»
Ніна МАТВІЄНКО з дочкою Антоніною
Ми зустрілися з Ніною Матвієнко у приміщенні спілки композиторів у перерві між репетиціями. Із залу вийшла красива тендітна Ніна Митрофанівна і привітно посміхнулася:
– Десь тут повинні бути мої земляки, які приїхали з Волині, – розпочала нашу розмову народна артистка. Буквально за кілька хвилин невимушеного спілкування видалося, що знайомий з Ніною Матвієнко багато років. Згодом подумав – це дійсно так, адже слухаю її пісні все життя. Найголовніше враження: щира і відверта. У неї дуже уважний погляд, і під час розмови вона пильно дивиться у вічі.
– Ніно Митрофанівно, нещодавно ми були на Вашій батьківщині – в селі Неділище Ємільчинського району на Житомирщині. Бачили хатинку, де Ви народилися. Що для Вас означає батьківська хата?
– Найчастіше я згадую, коли була маленька, бо до десяти років навчалася у рідному селі. Адже у старших класах приїжджала додому тільки на канікули. Добре запам’ятала, як мама з татом вечорами співали, сидячи біля грубки. І такий спокій панував у хаті. Хоча вдома рідко було тихо і спо-кійно. Тепер я розумію – нормально жити не давали колгоспні злидні і те, що батько любив випити. Працював сторожем на фермі і часто після нічного чергування приходив напідпитку. То обов’язково відбувалися якісь скандали. Я не раз казала мамі: не треба було батька чіпати, коли він приходив додому п’яним.
Артистка народилася в голодному 1947-му і була п’ятою дитиною в сім’ї Митрофана та Антоніни Матвієнків. Всього дітей було одинадцять.
– Мій батько Митрофан Матвієнко 1913 року народження. Коли він пішов на війну, то у нього вже була дружина і двоє дітей. Вернувся, а та жінка прийняла іншого чоловіка. Тоді тато оженився на іншій, пішов воювати у партизани. А цій жінці переказали, що він загинув. Коли тато повернувся, то вона вже жила з іншим чоловіком і сина мала. Тоді він пристав до нашої мами. Ми підрахували, що у нашого батька разом з нами у селі було 16 дітей. Й досі з ними дружимо. Батько пережив маму на кілька років. А перед смертю повернувся до другої дружини – тітки Насті. Вона тоді вже була вдовою, а діти виїхали із села.
– Історія Вашого життя не схожа на історію Попелюшки. Яким чином сільська дівчинка з багато-дітної родини стала символом України, її співочою душею?
– Думаю, у кожної людини вже при зачатті є своя доля та покликання. Тільки згодом треба прикласти руки, ноги та голову, щоб його не загубити, а розвинути. Бог дає дар кожній дитині ще в материнській утробі. Коли я підросла, то зрозу-міла це призначення. Мене вабив мистецький, театральний світ, і вже чітко знала, що буду артисткою. Пам’ятаю, як ще маленькою вилазила на стільчик і перед дзеркалом імітувала співачку. Якось мама з татом підгледіли це у вікно і сказали: “То наша артистка Ніна співає”.
Важко жилося Матвієнкам, доношували одне після одного взуття та одяг. Якось їхня мама дізналася, що є інтернати для багатодітних сімей, після закінчення давали направлення на роботу в місто. Антоніна Іллівна дуже хотіла, щоб діти вибралися із села.
– Ніхто з нас там і не залишився, – продовжує Ніна Митрофанівна. – Менших двох сестер і брата я витягла у Київ. Біля міста жила сестра Поліна, але вона виїхала в Америку – працює на текстильній фабриці. Я вважаю, мені пощастило – весь час оточували хороші люди. Приїхала в Київ у 1966 році наївною дитиною. Була далекою і від політики, і від націоналізму. Хотілося лише співати. У двадцять років познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Петром Гончарем. Він тоді мені почав крадькома давати самвидавчі поезії Василя Симоненка. І тоді я багато чого для себе зрозуміла. Особливо після перших великих гастролей за кордоном у 1967-1968 роках. Добре запам’ятала – туди я летіла самольотом, а назад поверталася літаком, – пригадує артистка свої життєві уроки рідної мови. – В Канаді українці з діаспори дуже багато розповіли про мою батьківщину Україну, про те, що тут дійсно відбувається, як переслідують нашу інтелігенцію.
– Пані Ніно, ходили різноманітні чутки, що Вам пропонували залишитися за кордоном.
– Це неправда. Пропонують тим людям, у кого немає внутрішнього стержня. Хлопці до мене там залицялися – правда, за один вечір закохувалися і запитували, чи можна приїхати в Україну. Про те, щоб залишитися за кордоном, мови не було. Та й не згодилася б. Гадаю, і роботи там не знайшла б. Ну, поспівала б рік чи два. Поїздила по Канаді та Америці. А далі що? Пісні звідки брати? Де натхнення черпати?
Але компетентні органи вирішили інакше: з 1969-го до 1986 року Ніні Матвієнко заборонили гастролювати за межами Радянського Союзу. На довгих сімнадцять років. Але вона продовжувала співати. І створила сім’ю: у 1971-му стала дружиною Петра Гончара, у 1973-му у них народився син Іван, через рік – Андрій, у 1981-му – донька Антоніна.
– Чомусь змалечку знала, що мої сини будуть художниками. Мій чоловік Петро Гончар – художник, його батько Іван Макарович був відомим скульптором. Хлопці росли в мистецькому оточенні і тягнулися до нього, хоча всі зі мною співали. Старший син Іван – іконописець, закінчив Київську художню академію і пішов у монастир. Спочатку був послушником, а згодом прийняв постриг і став монахом. Другий – також живописець та іконописець. Думала, що донька також буде художницею. Але з десяти років вона почала співати. У 1991-му на гастролях в Америці Тоня виступала для діаспори. Мабуть, буде камерною співачкою. Професійно займається музикою, закінчила музичну школу імені Лисенка, навчається у Київському національному університеті культури і мистецтв. Я щаслива, що так усе склалося. Дуже рада за своїх дітей, передала їм любов і повагу до свого, до пісні, синам – до жінки.
У 1999 році народна артистка Ніна Матвієнко стала бабусею: одразу після закінчення школи донька Антоніна вийшла заміж і в сімнадцять з половиною років народила дочку Уляну. Кажуть, що Ніна Матвієнко тоді жартувала: “Людоньки, я обабіла”.
«У житті усім завдячую мамі…»
– Хто Вам у житті найбільше допомагав?
– Тільки мама, – навіть не задумуючись відповідає пані Ніна. – У найважчі моменти завжди відчувала її підтримку, і цього ніколи не забуду. Я ніколи у мами нічого не просила, хоча вона через брата (він уже помер) передавала корзину, у якій була цибулька, картопелька, яйця, шматок сала, – згадуючи ці мамині передачі з рідного села, пані Ніна усміхається, її голос стає дзвінким і щасливим. – Курку – дуже рідко, я не хотіла, щоб мама зайвий раз трудилася. Курку мама передавала найменшій, Валі, і ми сестру за це називали жидівкою. Моя мама була розумною і грамотною жінкою, закінчила сім класів і курси вихователів у Києві. Вона багато читала, грала у виставах. Навіть не знаю, коли мама все встигала. Вона мала надзвичайну енергетику і легку руку. Садила капусту чи огірки – у неї росло і родило найкраще у селі. Це був Божий дар, але вона про це не знала. Найбільше розмов у мене було з мамою про її дитинство. Вона 1921 року народження. Наше село також зачепив голодомор. Тож мама вже з десяти років пішла на роботу в колгосп, і тільки завдяки цьому вдалося вижити: коли поверталася ввечері з роботи, приносила один буряк. Я старалася про все розпитати, але не все вона розповідала. Про київських родичів нічого так і не сказала, тільки повідомила: “Вони всі по Сибірах”. Знаю, що мій дід Ілля – киянин, його вислали в село, де він і одружився з моєю бабусею. Так що у нас не була така проста сільська родина. Мама померла у мене в хаті у Києві у 1991 році. Я була з нею до останньої хвилини…
– Напередодні проголошення незалежності Ви активно включилися у громадське життя. А останнім часом заявляєте, що стали аполітичною.
– У 1991 році я пішла з хору імені Верьовки. Їздила по селах і агітувала проти союзного договору. Я виходила одна на сцену і співала “Україно, рідна мати, йдем за тебе воювати...” Була впевненість, що наша держава стане незалежною і заможною... Якби були патріоти при владі, то було б зовсім інакше. А де вони? Їх по одному знищили. Тому у нас немає руху вперед. Головою ми ніби вже у Європі, а товстий зад не пускає. Побачила тупцювання на одному місці і страшну політичну корупцію, тому навіть не хочу у це вникати. Найбільше молюся, щоб Господь не залишив Україну. У нас може бути або голод, або війна, тепер настав страшний час для нашої держави, – з болем у голосі каже Ніна Матвієнко. – Ще у 2000-му я була в однієї жіночки на Чернігівщині. Вона тоді сказала: “У 2009 році буде велика криза і багато безробітних, можливий навіть голод” Але найгірше, що криза в самих людях. Багато керівників, прикриваючись кризою, фактично знищують своїх працівників, які належали їм душею і тілом. Не виплачують зарплату або зовсім звільняють. Тому треба, щоб люди були дружніші, тільки тоді вони зможуть себе захистити.
– У кожної людини своє мірило багатства. Ви вважаєте себе багатою людиною?
– Я багата тільки духом, у мене немає жодної копійки ні в якому банку. Живу тільки сьогоднішнім днем. Чоловік – директор музею Івана Гончара. Це дітище його батька. Покійний Іван Макарович почав збирати україніку давно, мандрував по всіх областях. Ми намагаємося продовжити його святу справу.
– Наша газета вийде напередодні 8 Березня. Що б Ви хотіли сказати нашим читачкам на свято?
– Якщо чоловіки згадують про жінку тільки на 8 Березня, то це кінець світу, – усміхнулася наша співрозмовниця. – Я хочу, щоб в української жінки свято було щодня. Шануйте кожен прожитий день і дякуйте Богові за нього.
Кость ГАРБАРЧУК,
м. Київ
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
