У п’янички купила… дитину
Підпис відсутній
– Стрельни п’ятірку! – перед нею захиталася якась жінка, обдаючи смердючими парами. – Нема? Ну... тоді купи оце!
І вона тицьнула в руки брудний згорток. Аж дух забило, коли відгорнула шматку – п’яничка продавала дитину!По дівчинці ледве черв’яки не повзали
Чи думала тоді Міля, що робить? Навряд. Керувалася швидше материнським інстинктом: дитині не місце біля алкашні. Вчепилася в згорток намертво. Мовчки віддала два пакети з продуктами, витрусила гаманець з десятьма гривнями, навіть копійки з кишені повиймала. Характерне для п’яниць одутлувате обличчя жінки аж засвітилося. Вона швидко забрала гроші, підхопила сумки і шмигнула в арку між будинками.
Мілю вивів із заціпеніння малюк – завовтузився, закректав і подав хриплий, певно, простуджений, голос.
– Олю! – загукала щосили, ледве переступивши поріг квартири. – Доню, швидше вдягайся і біжи в магазин та аптеку. Треба купити молоко, кашку, пустушку, пляшечку... І памперси, памперси не забудь!
Це була дівчинка, місяців зо три вже мала. Міля розгортала сповите дитя і плакала. Боженько милий, воно ж, напевно, від народження не бачило теплої купелі з пахучою чередою! У складочках на ніжках ледве черв’яки не завелися, настільки дитя було занедбане. Не дивно, що дівчинка болісно реагувала на кожен дотик, і криком кричала, поки Міля її купала, присипала, повертала. Навіть жадібно смокчучи пляшечку з молоком, ніби гніваючись, продовжувала супити бровенята.
– Мамо, це хто? – нарешті підступилася Оля. – Вона тепер з нами буде жити? Як її звати? Така гарненька!
Міля тільки відкрила рота, щоб відповісти, але... Боже, яка ж вона дурепа! Забрала дитину у горе-матері і не спитала, хто вона і звідки. Треба було в міліцію гнатися щодуху, а вона додому заявилася. Цікаво, і як це вона завтра кліпатиме очима, пояснюючи, звідки взяла дівчинку?
У ту ніч Міля навіть не лягала. І не через Богдану – а чомусь саме так вона її назвала. Спати їй не давали думки і спогади, які гуділи у голові, мов у вулику.
Відмову писала під диктовку
...У неї до певного часу усе було, як книжка пише: люблячі батьки, школа, інститут, коханий, пишне весілля. Двокімнатна батьківська квартира у повному користуванні молодят – Мілині тато і мама відразу перебралися жити у село. Але сім’ю ні окремі квадратні метри, ні народження донечки не врятували. Гризлися, як собаки. Він кидався її вчорашніми борщами і вимагав о шостій вечора годувати його чимось свіжо-приготовленим. А вона не могла стримати себе в емоціях і завжди зустрічала захме-лілого чоловіка з перекошеним від злості обличчям.
Тому не дивно, що після розлучення обоє відчули полегшення. Синьою панчохою вона не зробилася, проте надто близько до серця вже нікого не допускала. А тепер вже дев’ятирічна Оля ніколи і словом не обмовилася, що скучає за татом. Він був доволі байдужим до дітей, а тому дочці цілком вистачає трьох зустрічей з ним на рік: забрати подарунки на Новий рік, 8 Березня і її день народження...
На ранок Міля понесла “покупку” у лікарню – обстежувати. Маля забрали майже одразу: набігли міліціянти, органи опіки, довелося довго пояснювати, як тривала “купівля-продаж” і чи запам’ятала вона обличчя горе-матері. Додому Міля прийшла, відчуваючи себе віджатим лимоном. А у квартирі пахло дитинкою… Сльози бризнули фонтаном, і вона добру годину ридала, сидячи на підлозі просто в коридорі.
– Мамочко, ну, не плач, ну, будь ласка, – вмовляла Оля. – А давай ми заберемо цю дівчинку собі?
– А давай, – раптом схопилася Міля, – ми її усиновимо!
Про таємницю усиновлення вже і мови не могло бути. Бо збираючи документи, майже усюди доводилося пояснювати, навіщо вони їй. Колишній чоловік, дізнавшись про намір Мілі, аж сам передзвонив і назвав “пальнутою на всю голову”. У мами ледь не стався серцевий напад, бо “тепер ти вже точно нікому не будеш потрібна аж з двома дітьми!” Знайшлися ті, хто називав її наміри героїчними, а були і ті, хто відкрито крутив пальцем біля скроні, мовляв, усиновити дитину – це все одно, що отримати кота в мішку. А скільки почула історій про погану спадковість і навіть вбитих усиновителів отакими-от “діточками”!
Руки опустилися у неї всього раз, коли почула, що Богданка під усиновлення не підпадає: на неї немає відмови, а отже, доведеться чекати традиційної у таких випадках процедури – суду. Але в глибині душі Міля знала, що все буде добре. Вона вже давно почала додому ходити виключно тією дорогою, де зустріла п’яничку. Чомусь була впевнена, що та живе недалеко: того вечора дитинка була сухенька, а отже, привезти її здалеку не могли.
Мілі пощастило: і вкотре проходячи по тій вуличці, вона таки побачила знайоме обличчя. Гикаючи і раз у раз завалюючись на бік, залита по самі очі горілкою зі щедрих рук Мілі, п’яниця просто на лавці у парку під диктовку нашкрябала відмову від дитини. Жінка виглядала повністю деградованою. Вона не згадала ані покупця своєї дитини, ані того, хто є батьком її кількамісячної дівчинки. Далі був суд, позбавлення прав, і Богданка отримала нове прізвище.
***
Міля ніколи б не погодилася розповісти мені цю історію, якби з тих пір не минуло стільки часу. Її старша дочка Оля вже студентка – заміж збирається. А Богданка ходить у школу, вчиться на відмінно і робить неабиякі успіхи у малюванні.
– Перший рік, коли я її забрала, ми не вилазили з лікарень. Але зараз, слава Богу, дівчинка повністю здорова. Оскільки дуже багато людей знали про усиновлення, ми не робити з цього таємницю, тож вона знає, звідки у нас з’явилася. Знає, що дитину виношують не тільки у череві, а й у серці. Але якщо у майбутньому Богданці захочеться розшукати рідну матір, ми розповімо все, що знаємо.
– А ми – це хто? – не втрималася я, аби не спитати.
Міля засміялася:
– Рік по лікарнях не пройшов даремно: я не тільки вилікувала малу, а й медика у дім привела. Богданка називає його татом, бо ми одружилися, коли їй було всього півтора рочку. Тож сьогоднішнім життям я більш ніж задоволена.
Юлія САВІНА,
Вінницька область
| Comments: |
