Лікарка з Полісся – перша скрипка Івасюка

У селі Хотешів Камінь-Каширського району люди навперебій розхвалювали подружжя лікарів Гірченків. От, мовляв, про кого треба писати: вони, міські жителі, покинули свою батьківщину і перебралися сюди, у глибинку Волині! Коли ж особисто зустрілася з Людмилою Олександрівною Гірченко, то, чесно кажучи, слухала її життєву історію з відкритим ротом. Дивуватися було чому… Навчаючись у медінституті, об’їздила з народним ансамблем всю Україну. Виступала на одній сцені з Назарієм Яремчуком та Софією Ротару, а сам Володимир Івасюк ділився з нею особистими переживаннями.

Двійка з хімії – бо «не читала газет»
Взагалі Людмилу Олександрівну та Ярослава Івановича у будень разом застати важко. Справ безліч: вони тут єдині лікарі на всю округу, ще й керують Хотешівською тублікарнею. Пані Людмила пояснює, що життя змусило їх стати майстрами, чи то пак, лікарями на всі руки. Тож тепер спішать усім на поміч.
Людмила Олександрівна народилася у місті Кременець, жила у Чорткові на Тернопільщині, а освіту здобувала у Чернівцях. Ще змалку серйозно займалася музикою – саме піаністкою та віртуозною скрипалькою бачив її у майбутньому батько. Люда із величезним задоволенням бігала у музичну школу. Ще б пак: там її чекав хлопчик, якому вона подобалася.
– Віталик Загребельний, син відомого письменника, – моя перша дитяча любов, – розказує Людмила Олександрівна. – У музшколі він освоював акордеон, і ми якось одразу здружилися. А оскільки об’єднувала нас тільки “музикалка”, постійно вигадували з ним різноманітні заняття, аби довше побути разом. Наше таємне місце-здибанка – у двієчниці з мого класу, жила якраз навпроти музичної школи. Що ми тільки не витворяли! Грали у хованки, повністю облазили гору Бону, обстежили усі мури на ній. Жодні мої туфлі не витримували такого “графіка”. А через п’ять років, десь після закінчення шостого класу, Віталик зі своєю сім’єю переїхав в іншу область. Він одразу надіслав мені листа з новою адресою – місто Дніпровськ. А я чомусь подумала, що він помилився, і відповідь надіслала у Дніпропетровськ. Лист, певна річ, повернувся, проте мене вже не знайшов. Буквально через місяць після Віталикового від’їзду ми переїхали у Чортків. Ось так наші шляхи розійшлися.
У старших класах Людмила захопилася медициною. Навіть чергувала вночі у лікарнях, робила уколи. І незважаючи на заперечення батька, таки вирішила стати медиком. Але, як виявилося, для вступу  в інститут одного бажання дівчини було замало. Чудово склала три іспити, на четвертому, найлегшому для неї, її зрізали. Незважаючи на блискуче знання білета з хімії, екзаменатори почали задавати дівчині додаткові запитання на зразок: скільки вугілля добули на такій-то шахті у такому-то місті? І зі словами “треба щодня читати газетні дані” поставили двійку. Лише потім Людмила дізналася, що її батька підозрювали у націоналізмі, а отже, вона була небажаним студентом Тернопільського медінституту. Лише через два роки, відпрацювавши у  яслях-садочку, дівчина таки змогла вступити у Чернівецький медінститут.
– При нашому інституті діяв народний ансамбль пісні і танцю, і мене одразу прийняли у колектив, – згадує Людмила Олександрівна. – Тож я всі роки, поки вчилася, була тут першою скрипкою... разом з Володимиром Івасюком. Дуже гарний, розумний хлопець із сумними голубими очима. Об’їздили разом усю країну, на яких тільки сценах не виступали! Зустрічалися із Назарієм Яремчуком, який тільки-но починав свою кар’єру. Ще у нас заспівувала студентка культосвітнього училища Софія Ротару. Хоча вона вже і мала свій репертуар, але з нами дуже часто їздила. Пам’ятаю, як наш музкерівник не раз говорив, що вона “згасаюча зірка”. Бачите, як помилився? А Володя Івасюк мав тоді велику симпатію до ще однієї скрипальки з нашого оркестру – Марічки Соколовської (фото на сторінці 1 – авт.). Навіть пісню “Аве, Марія” їй написав, а от подарувати чи хоча б награти ніяк не наважувався. Якось мені втаємничено показав: душевна, гарна мелодія, яка не має нічого схожого з відомими тепер молитвами. Пісня ця так і залишилася нашим з ним секретом, бо жодного разу не вийшла на загал. Скоро Володя перевівся у Львів, паралельно вступив у консерваторію, став дуже популярним. Потім – та страшна трагедія... А Марічка закінчила інститут, вийшла заміж за викладача цього закладу і влаштувалася працювати за фахом.

Медики з міста перебралися у віддалене село
Люмила Олександрівна теж знайшла свою долю у стінах медінституту – побралися з однокурсником Ярославом. Після закінчення навчання молоді спе-ціалісти мали можливість залишитися у рідних містах, проте ні Людмила, ні Ярослав чомусь не захотіли поступатися своїм. Вона була проти переїзду на Чернівеччину, а він – відмовлявся їхати на Тернопільщину. Рішення прийшло раптово.
– Я приїхала провідати свою сестру, яку доля услід за чоловіком-лісником закинула на Волинь, – розказує Людмила Олександрівна. – Була вражена тутешньою природою, лісами, свіжим вологим повітрям! Запропонувала Ярославу, і він погодився: на Волинь, так на Волинь! Ось так, ледь не тикнувши пальцем у карту, молоді лікарі у 1972 році потрапили у Камінь-Каширський район.
Їхали, як зізнається Людмила Олександрівна, лише на кілька років, а залишилися на все життя. Навіть квартири у рідних містах і досі стоять просто замкненими. Були впевнені, що ось-ось повернуться, тож здавати в аренду не було потреби.
– Хоча я сама дуже любила і люблю місто. І коли з асфальту, з циві-лізації  потрапили у старе приміщення лікарні, де не було жодних умов, то найперші у селі провели собі воду та встановили санвузол. Потім і житло добудували. Тут уже доглянула до смерті батька, а тепер ось і маму забрала до себе.
Незважаючи на те, що Ярослав Іванович є головним лікарем Хотешівської тублікарні, а Людмила Олександрівна – заввідділення на 60 ліжок, немає такої спеціалізації, яку б вони не осягнули. 17 років тому Людмила Гірченко, одна з перших на Волині, отримала почесну нагороду – заслуженого лікаря України. До речі, коли повідомляли про присвоєння звання, в адміністрації обмовилися, що це був один з перших наказів новообраного Президента України Леоніда Кравчука.
Нонсенс, але Хотешів вважають своєрідною “кузнею” медиків, завдячуючи кількості молодих людей, які вступили у медінститути. Проте жоден виходець на роботу до рідного села так і не повернувся. Тож доводиться подружжю Гірченків бігати на виклики, приймати пологи, вправляти руки-ноги. Людмила Олександрівна навіть осягнула іридодіагностику (можливість дізнаватися про хвороби людини по райдужній оболонці ока) та голковколювання.
– Ярославу Івановичу доводилося і пряме переливання своєї крові хворому робити, аби врятувати, – згадує моя співрозмовниця. – А до мене всіх дітей з округи приводять. Раніше, коли ми тільки сюди переїхали, тут було соматичне відділення разом із пологовим залом на 40 ліжок. А оскільки була сама, то практику отримала колосальну, лікуючи пацієнтів і з радикулітами, неврологічними та гінекологічними проблемами. Хворі на туберкульоз – взагалі окрема мова. Скільки то разів доводилося і їсти їм з дому приносити, щоб швидше на поправку йшли, і гроші на воду чи пряники з власної кишені виймати та позичати...
Чи не тому тутешні жителі цих лікарів називають “мамою” і “татом”?
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото автора

• Нравится
•