Син лежав у домовині, а батьки пиячили…
Підпис відсутній
Людям свято на поріг, а у них – запій
– Жила майже по сусідству з нами сім’я: чоловік, жінка і двоє діток, – повела неквапливо розповідь співрозмовниця. – Добре жили. Господар був впливовим, як на ті часи, чоловіком – головою колгоспу. У Власюків був най-більший у селі дім і повна чаша достатку. Вони першими у селі придбали телевізор, через який за їхніми дітьми юрбою ходили ровесники, просилися як в кінозал.
Повиростали діти. Становище батька відчиняло їм двері у найпрестижніші вузи. Але обоє – і син, і донька – й так добре вчилися. Отож проблем зі вступом не було. Надійка повернулася у своє село з дипломом вчительки, а син Володимир вдарився у науку і кинув якір у великому місті, де одружився. Не засиділась у дівках і тендітна вродлива Надійка. Вийшла заміж за широкоплечого красеня Віктора, котрий приїхав у наше село за призначенням зоотехніком. І скоро завоював авторитет як людина, яка знає свою справу. А що безвідмовним і не гоноровим був, то кожен вважав за честь запросити його до столу. У селі, звісно, за усяку послугу “ходила” найконвертованіша валюта – сто грамів.
Надійку сільчани теж поважали як хорошу вчительку. Та ще й зажила слави неабиякої артистки. Жоден концерт самодіяльності та виступ на районній сцені не обходився без неї. Бо навчаючись в інституті, відвідувала якісь там студії. А що вже танцювати вміла, то професійних артисток, якби захотіла, за пояс заткнула б. Завжди на шкільних вечорах була нарозхват. Коли кружляла у вальсі з найгалантнішим кавалером – фізруком, звідусіль сипалися компліменти: “Надюшо, та ти ж сяєш, як Наташа Ростова на своєму першому балу. Просто королева!”
Ростила Надія Василівна з чоловіком двох синочків. І, здавалося, ніщо не віщувало біди. Та якось все частіше почав повертатися Віктор додому напідпитку. А як читала йому дружина “мораль”, захищався: “Подумаєш, випив. Я ж тобі не зраджую, а ти усе бігаєш по своїх танцюльках, зажимаєшся невідь з ким”. Говорив, і сам починав у це вірити. Ввижалися сп’яну хтиві картини жінчиних зрад. П’яні ревнощі чоловіка руйнували їхню любов. Зовні усім здавалося, що вони живуть мирно. Але ніхто не відав, якою ціною давався їй цей мир.
Їй було важко – усі навколо п’ють. І батьки зятеві за пиятику не докоряли, бо самі все життя любили шикарне застілля. Не тільки у свята, а й у будні ставили на стіл графинчика. Василь Трохимович, широкоплечий і огрядний чолов’яга, не раз казав: “Що то за хазяїн, що не наллє гостеві сто грамів?!” Донька теж почала помаленьку втягуватися. Ясна річ, вчитель і горілка – речі несумісні. Але знаєте, до певного часу. Своя ж школа, свої люди – всі закривали на це очі. Ні, вона не дозволяла собі жодного разу прийти на урок “під мухою”. Зате після школи не раз вип’є і розслабиться. У тому й біда, що жінки спиваються набагато швидше за чоловіків. Коли надходили великі свята, Власюки тиждень до них і тиждень після безтурботно пиячили. Люди готуються, білять хати, метуть двори, колють поросят, шкварять свіжину, печуть ковбаси, а вони собі не вилазять з-за столу. Спохвачувалися лише за день, коли на порозі свято. Хтось із сусідів чи рідні, шкодуючи, принесуть в дім шмат свіжини. А огірки, капуста – свої. І знову – бенкет.
Скоро через оті п’янки чоловіка вигнали з роботи. Не просихав і дня. Прийде п’яний і лізе зі своїми хмільними любощами. Хоче, щоб його шанували і шкодували. Але п’яний чоловік будь-якій жінці осоружний. Обділений ласкою дружини, почав шукати її на стороні.
Серед зими на базар – в кедах
Надійчин ювілей припав саме на літо, коли у школі були канікули. Вирішила перенести святкування на День вчителя. Хоча й нелегкі були тоді часи – все зникало з прилавків, пенсій та зарплат вчасно не виплачували, справили іменини не гірше за інших. Рідня допомогла. Її урочисто вітали на вечорі діти та батьки, а під час застілля щедро виголошували тости. Бажали щиро щастя та “многії літа”. Із оберемком квітів повернулася додому. Проте кепсько почувалася іменинниця. “Щось мені недобре”, – зізналася, і швиденько лягла. А вранці не прокинулася. Підточене горілкою здоров’я не витримало.
Діти залишилися сиротами на руках у діда та баби. Ходили до школи. Життя було важким, отож старший Роман почав де можна підзаробляти. Батько запив по-чорному і десь волочився. Старі теж часто пили. Добре, що хоч родина не забувала, чим могла, допомагала діткам.
Повертаюся я якось з райцентру з базару (а день був дуже морозний), і зустрічаю на автобусній зупинці Миколку: тупцює бідолашний, аж посинів від холоду. За плечима велика сумка, а на ногах – літні кеди. “Боженько, дитиночко, – не втрималася, – то чого ж ти так вирядився посеред зими?!” – “Та в черевика відпала підошва. А другі нема за що купити, тітко”. – “То не треба було їхати в такий мороз”, – кажу. – “Як не їхати, коли і крупа, і олія скінчилися...”
Хлопці росли хорошими, працьовитими. Город садили і картоплю копали. Розуміли, що нікому про них подбати. Особливо сусіди шкодували Миколку, завжди, як щось зготують смачненьке, до столу гукали.
Згоріли від незагашеної цигарки
Одного дня пополудні зателефонувала дружина Володимира, сина Власюків. Ридаючи, повідомила старим, що він раптово помер. Дід з бабою залементували, заметушилися: хто ж то поїде? Бабі справді важко ставало ходити – боліли ноги. Охали, ахали і випровадили в дорогу онуків. А самі тим часом сіли за стіл, щоб втопити горе в горілці.
Страшна новина, що у Власюків помер син, швидко облетіла село. Сільчани, як зазвичай, співчували горю. Одна за одною переступали поріг милосердні жіночки. Але оторопіло зупинялися – старі пиячили.
– Та совість у Вас є?! Бога побійтеся! Ваш син лежить у домовині, а ви п’єте! – не витримала першою тітка Ганна. І потяглася, щоб забрати зі столу пляшку. Але розлючений господар вилаявся на її слова і грубо відрізав:
– Я пив і буду пити! Яке твоє собаче діло?!
Що з п’яниць візьмеш... Жіночки відступили і розійшлися по домівках. Але близько півночі прибігає мій батько, він жив на тому куті, і кричить: “Вставайте, у Власюків пожежа!”
Хата палала, як смолоскип, освічуючи темінь ночі. Доки приїхали пожежні, не було що й гасити. І витягли з домівки два обвуглені трупи.
Тітка Ганна зателефонувала вдові молодшого з Власюків і попросила покликати Романа. “Синочки, рідненькі мої, тримайтеся. Немає вже у вас ні діда, ні баби. Повертайтеся скоріше, то ще встигнете на похорон...”
***
У траурній процесії хлопці йшли мовчки, наче закам’яніли. До їх приїзду, щоб не лякати обгорілими, як головешки, трупами, домовини позабивали. А сільські бабоньки, зітхаючи, перешіптувались: “Бідолашні сирітки. Скільки судилося їм пережити! Старі грішники про дітей не думали, тільки пиячили. От кара їх і настигла...”
Ярослава ОЛЕКСАНДРУК,
Житомирська область
| Comments: |
