Грибники блукають у лісі… три доби
Селяни з Раковця вже звикли, що у їх лісі чіпляється блуд. Людям доводилося зустрічатися там з паном, зодягнутим у чорний сюртук і циліндр. Пана називають Хазяїном. Бачили тут і жінку у чернечому одязі з чорним обличчям та білими, як сніг, руками…
«Цілий день ходила навколо малинового куща»
Невеличке село Раковець Пустомитiвського району, що на Львiвщинi, так би й лишилося маловiдомим, якби не чудна iсторiя з дiдом Iваном. 70-рiчний львiв’янин Iван Гутник має неподалiк Раковця невеличку дачу. Недавно опеньки так захопили старого, що це мало не коштувало йому життя. День був напрочуд теплий. Гутник поставив машину й подався до лісу по гриби. Минув день – нi дiда, нi опеньків. Родина зiбрала сусiдів, i пiшли у раковецький лiс на пошуки. Та дід як крiзь землю провалився. Наступного дня до пошукiв безвiсти зниклого пенсiонера пiдключилися селяни, лiсники, еменесники, солдати. Люди прочесали весь ліс та безрезультатно. Через три дні мешканцi села Красово побачили, як з лiсу вийшов знеможений старий чоловiк. Бiдака ледве стояв на ногах. Вiн питав дорогу на Раковець...
– Блуд до мене вчепився. Ще по обiдi в суботу вертав назад на дачу. Дорогу добре знаю, не раз же по гриби ходив, але йду-йду, i що за бiда – виходжу на одне i те ж саме мiсце. Разів зо тридцять так вертався...
Iван Васильович їв черствий хлiб, плакав i трусився, наче мала дитина. Ноги були стертi до кровi. Три днi без їжi, води i тепла таки добряче далися взнаки.
– Я втратив орiєнтацiю в часi, не мiг зрозумiти, де знаходжуся. У ночi не спав – палив вогнище, – каже досвідчений грибник, який блукав три дні за два кiлометри вiд домiвки...
Раковецьких селян оповiдками про блуд не здивуєш. Практично кожен з мiсцевих, хто вирушав до лiсу по дрова, лiсовi ягоди чи гриби, вiдчував на собi силу його невидимого господаря.
– Якось мiй покiйний чоловiк прийшов з лiсу i каже, що бачив недалечко у хащах рясну малину, – згадує 76-рiчна панi Марiя. – Пiшла я її шукати. Та тієї малини виявився лише один кущ. Походила я ще трохи лiсом та й зiбралася додому, а дорогу знайти не можу – блуд вчепився. Так цiлий день і ходила навколо цього куща. Нiби йду додому, а сама на мiсцi кружляю. Почало сутеніти. Сiла я та й плачу. Аж тут прибiг наш пес – його домашнi спустили, переживали, що мене довго немає. Вiн мене i вивiв з лiсу. А була ж зовсiм недалечко вiд села. До хати – рукою подати.
До Павла Стосика двічі у тім лісі блуд чіплявся: “Останнiй раз вiн завiв мене аж до могил спаленого у вiйну села Гутиська. Тут я спам’ятався i повернув додому. Ще раз водив вiн мене бiля трьох могил. Вчепився тодi i юш. Але то було ще за молодостi, бо зараз у лiс не ходжу. Старий вже”.
Інколи блуд так гуляє раковецьким лісом, що ого-го! Тiльки-но знайшовся дiдо Гутник, як знову пригода. Ледь не щодня мiсцева мешканка Ганна Сутирiна ходила до лiсу по опеньки. А то повернулася з “тихого полювання” аж пiзньої ночi. Блуд так вчепився у бiдолашну жiнку, що замiсть домiвки вона вийшла на околицю села Лопушне – за сiм кiлометрiв вiд Раковця.
Проте до мешканцiв навколишнiх сiл “хазяїн” раковецького лiсу ставиться гуманно. Поблукавши кiлька годин лiсовими хащами, селяни таки знаходять стежку до рiдних осель. До “чужих” блуд чіпляється набагато мiцнiше. Галина Козiй, котра, пiшовши з дочкою по гриби, вийшла з раковецького лiсу до осель знову ж таки Лопушного аж через три днi. Нещодавно у лiсi на схiдцях давно покинутої й зруйнованої хати довелося заночувати ще однiй львiв’янцi, котра протягом дня так i не змогла вiдшукати дороги до садиби родини у Раковцях. Подiбних прикладiв чимало: немає й тижня, щоб хтось з грибникiв не заблукав у хащах лiсу, який колись належав графу Потоцькому. Хто чи що вводить тут людей в оману?
Побачити Законницю – до великих змін у житті
Село неохоче згадує “блуднi” iсторiї. Особливо старi люди намагаються обiйти таку тему. Слово “блуд” тут майже не вживають. Мiсцевi мешканцi не хочуть сердити “хазяїна лiсу”. Колись давно його таки бачила одна жiнка. Вона розповiла, як пiд вечiр вийшов з лiсу чорнявий панок. Вiн був у чорному сюртуку, на головi мав цилiндр, а в руках – тростину. Пан йшов до села, але напiвдороги чомусь знову повернув назад.
Дехто із селян каже, що блуд у цих лiсах – неспокiй замордованих i вбитих. Бо тут i бандерiвцi побитi, i поляки. Ще кажуть, що тими лiсами чорною тiнню блукає Законниця у чернечому одязi, з чорним обличчям, тiльки руки в неї бiлi. Мало кому вдається її побачити. А тi, хто з нею зiткнувся, стають або дуже щасливими, або дуже нещасними.
Законниця вiдпускає грiхи заблукалим душам. Старі люди розповідають, що на родину графа Потоцького було накладено якесь прокляття. Ото прокляті душі й досі блукають стежками і нетрями Раковецького лісу – спокою шукають.
Парапсихологи ж вважають, що блуд – це не що iнше, як звичайнi елементали – сутностi, що не мають людської душi i створенi для пiдтримання гармонiї у природi. Вони не злi, проте люблять “жартувати” з гостями, зокрема тими, хто не завжди дякує за дари лiсу. Нашi предки називали елементалiв лiсовиками, мавками, водяниками, русалками тощо. Їх поважали i намагалися не сердити. А ще з ними колись вмiли розмовляти...
Є у селі, де живе дух блуда, і цiлюще джерельце. За легендою вода з нього зцiлює невилiковних i повертає зiр слiпим. Джерельце витiкає з-пiд лiсу, де так часто блукають люди. Нахиляюся до нього, аби зачерпнути в долоні цілющої води. Раптом здіймається сильний вітер – раковецький лiс аж чорніє. “Друже, ти тут?” На мить вiтер затих. “Ми прийшли з добром. Ти чуєш нас, брате?” По осiннiй травi – хвиля, як стежка. Нею йшов Хтось невидимий...
Ян ЛІСОВСЬКИЙ,
Львівська область
| Comments: |
