Лікуватися від кохання повернувся через десятки років…
Підпис відсутній
***
З такими думками готувалася моя знайома, як пізніше розповіла, до шкільної ювілейної зустрічі. Деяких однокласників вона не бачила з випускного вечора. Тож, зрозуміло, що кортіло поїхати у рідне село, школу, згадати дитинство й молоді роки. Вони у неї були яскравими та хорошими. Це вже після заміжжя життя не раз випробовувало її.
До школи в село Соню привіз її кум, бо, як годиться, взяла квіти для класного керівника, коньяк, торт, цукерки. Сама виглядала бездоганно, навіть ніхто й не подумав би, що декілька годин тому вона була, як вижатий лимон. В актовому залі серед колишніх школярів, а тепер поважних чоловіків та жінок, котрі збиралися групами, обнімалися й сміялися, Соня помітила своїх і під радісні овації підійшла до гурту. А згодом за спиною почула:
– Дівчата, привіт!
– Не може бути! Та то ж наш моряк! – мало не заверещала Люба.
– Толик?! Скільки років! – кинувся обіймати колишнього друга Іван.
А Соня уся стерпла. Так, це Толик – її велике й нещасливе кохання. Скоро п’ятдесят, а він і досі залишався тим самим красенем, що й у двадцять. А мо’, ще й кращим. Скільки років вона його не бачила! Дуже довго не могла стерти цього чоловіка зі своєї пам’яті...
***
Уже в дев’ятому класі вони відчули симпатію одне до одного, коли Толик прийшов у їхню школу із сусіднього села. І який згодом розпалився роман! Толик навіть перед армією просив, аби вона вийшла за нього заміж, та Соня відмовилася, обіцяючи дочекатися з війська. Свого слова дотрималася, хоча й липнули до неї в медінституті хлопці. А чекати довелося аж три роки – коханий служив у підводниках. Коли він повернувся, вона була на сьомому небі. Та хлопець, до того словом не обмовившись у листах про свої плани й наміри, через декілька днів повідомив, що він уже курсант Вищого військового училища і хоче й надалі пов’язати своє життя зі службою на морі.
Соня навіть не знала, як відреагувати на таку звістку, проте серце їй підказало, що це кінець, вони ніколи не будуть разом. Толик, переповнений високими почуттями, заспокоював і переконував, що їх нічого і ніхто не розлучить. Він закінчить навчання, і вони одружаться. Однак у Сониному серці засіла незрозуміла тривога…
Вони продовжували листуватися й разом проводили недовгі канікули. Однак тривалі розлуки давалися взнаки. Дівчина час від часу почала приймати запрошення свого однокурсника то піти соку випити, то фільм цікавий подивитися, однак ніяких надій йому не давала. Ігор, який теж був закоханий у Соню, знав про її моряка-підводника й дуже тонко та хитро затягував дівчину у свої тенета. Він знав: щоб прив’язати її до себе, потрібно якомога більше часу проводити разом. І хлопець придумував що завгодно – усілякі походи, виїзди на природу, випадкові зустрічі у місті чи у «читалці». Його сподівання виправдалися. Хоча Соня й чекала Толика, проте відчула, що й Ігор їй небайдужий…
***
Толик уже після другого курсу, приїхавши додому, запропонував їй свою руку й серце. Соня засвітилася радістю, та коли почула, що йому доведеться, певно, служити у Владивостоці, аж вигукнула:
– Це ж кінець світу! І мене ще туди заперти хочеш. Ти на декілька місяців у море підеш, а мені там залишатися одній. Ти ніколи не думав про мене. Я для тебе як додаток до всього, – з дівчиною вперше сталася мало не істерика.
Це була перша їхня сварка. Хоч як Толик не вмовляв Соню, як не переконував, що кохає до нестями і його служба не завадить їхньому щастю, вона була категоричною:
– У таку даль нізащо не поїду.
Навіть мама, хоч і боялася відпускати доньку у світ, зауважила:
– Дитино, дивись, не загуби свою долю…
Чи то зі злості, чи й справді була тоді закохана в Ігоря, вона дала хлопцю згоду вийти за нього заміж, як тільки Толик відбув служити на Далекий Схід. «Стільки чекала, стільки страждала, а виходить, марно. Проміняв мене на своє море...» – думала перед весіллям. А через місяць після нього отримала від Толика листівку: «Вітаю. Будь щаслива. Ти мій біль… Не знаю, як з цим жити». Соню ці рядки навіть потішили: «Так тобі й треба, помучся. Хотів море – маєш море».
***
Медовий місяць швидко скінчився, почалися будні. Ігор й направду кохав дружину, та одна біда труїла їхнє життя – любив чарчину. Що рік, то життя через його запої ставало все нестерпнішим, а коли через горілку він втратив свою останню роботу, Соня не витримала й подала на розлучення. Тоді вона зрозуміла, що розгнівила долю, зробивши боляче Толику, і тепер нестиме за це кару. Не раз вона згадувала те своє перше кохання. Та знала, що у Толика теж є сім’я. А через рік у Сониної доньки виявили важку хворобу. Жінка кинулася рятувати дитину. Все, що мала, віддавала на лікування, і коли лише після операції в Німеччині почула, що з нею все буде добре, відчула душевне полегшення. Й чи не вперше за довгі роки її покинули тривожні сни.
Два роки тому вона віддала доньку заміж, має внука. У неї навіть з’явився коханець, який вмовляє уже й побратися. Проте цього разу Соня чомусь не зважується прийняти серйозне рішення. Все зволікає й просить, аби ще більше вивчили й зрозуміли одне одного…
***
– Привіт, – Толик підійшов мало не впритул й, ніжно взявши її руку, притиснув до своїх губ. – А ти майже не змінилася. Тільки вже не шатенка.
– Ну, скажеш таке. Скоро п’ятдесят, і не змінилася, – Соня відчула, що аж зашарілася.
Цілий вечір Толик від неї не відходив. Вона домовилася, що ночуватиме в селі у родини (батьків декілька років тому забрала у райцентр старша сестра), та він запропонував відвезти її до міста. Соня погодилася. Вона й не обмовилася словом про його сімейне життя, поцікавилася лише дітьми. Почула, що вони вже самостійні, живуть у Владивостоці. А про неї, як виявилося, він знав усе. Лише дещо уточнював…
Коли приїхали до будинку, перепитав:
– Запросиш у гості?
– Пізно уже… – почала відмовлятися Соня.
– У житті нічого пізно не буває, – впевнено відповів Толик і, взявши жінку за руку, пішов до під’їзду.
Переступивши поріг квартири, він міцно її обійняв, і вони надовго завмерли у поцілунку.
– А я приїхав до тебе. Назавжди, – відірвавшись від її губ, прошепотів тихенько на вухо.
– А дружина?
– Вона у Владивостоці. Надя зрозуміла, що вона ніколи не загоїть мою рану на серці. Ліки для нього – твоя любов.
– Що ж, доведеться тебе лікувати, – усміхнулася Соня, й знову втопилася в обіймах коханого чоловіка.
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
