Напівсліпа бабуся доглядає двох своїх тяжкохворих синів

Вісімдесятидворічна Ярина Филимонівна Дмитрук має першу групу інвалідності по зору, її старший син Микола – також інвалід першої групи: хворий на розсіяний склероз, через що не може ходити. А минулого року нещасній матері додалося ще горя і непосильного тягаря на її плечі: зліг і молодший син Володимир. Більше в цій сім’ї нема нікого: чотири Яринині дочки вийшли заміж, давно мешкають окремо.У кімнатці – двоє  ліжок і старенький диван. Крізь важкий дух, притаманний помешканню з лежачими хворими, пробивається запах ліків, під стелею в трипелюстковій  люстрі жевріє лампочка-сороківка. З ліжок дивляться дві пари притлумлених болем і розпачем очей. На мить вони оживають іскоркою надії, вона променіє в них, та незабаром знову гасне…
Біда в хату Дмитруків, що в селі Залаззя Любешівського району, прийшла років десять тому – у Миколи почали боліти ноги. До того часу чоловік не мав проблем зі здоров’ям: відслужив у війську, працював на різних роботах. А тут з кожним днем ставало все важче й важче ходити, доки і зовсім не відняло ніг. Спочатку ще міг якось рухатися, повзаючи на колінах, а кілька років тому зовсім зліг, і відтоді не покидає хати, бо придбати інвалідного візка нема за що. Старша сестра, єдина з чоти-рьох, котра мешкає в Залаззі, і чим може, бо в самої п’ятеро дітей, допомагає нещасним родичам, їздила в райцентр, просила в соціальних служб хоч який-небудь засіб пересування для брата. Обіцяли дати, як тільки з’явиться. Не відомо, скільки ще часу довелося б чекати Миколі обіцянки, якби Надія (та сама сестра) випадково не напитала того візка у районній організації Конгресу українських націоналістів. Місцеві кунівці вже не перший рік займаються по-дібною благодійницькою діяльністю, тож не тільки дали довгождану “коляску” Дмитрукам, а ще й самі привезли її в Залаззя.
У п’ятдесятирічного Миколи нарешті з’явилася можливість дихнути  свіжим повітрям. Звичайно, він зрадів подарунку, та чи надовго вистачить тієї радості? Адже хвороба в чоловіка прогресує, її необхідно лікувати, але чим?
– Возили його в лікарню, – розповідає Надія, – просили покласти на стаціонар. Не поклали. “А хто біля нього буде си-діти?”  – сказали. Виписали  дорогі уколи, але він відмовився їх приймати, пожертвувавши своїм здоров’ям заради молодшого брата…
– Але ж район у так званій “чорнобильській зоні”, і ліки для хворих, що мають статус постраждалих від радіації, безплатні, – зауважую.
– Безплатні? – перепитує з іронією жінка. – Хіба тут у селі доб’єшся? Ще ні разу не отримали безплатно. Оце вчора їздила в Любешів та й привезла сумку ліків для Володі, покинувши в аптеці половину його пенсії.
– Не так давно був День інваліда, хтось приходив до вас бодай з добрим словом? – запитую Ярину Филимонівну.
– Ох, Боже! – сплеснула руками бабуся. – Ніхто! Кому ми потрібні?  Так прикро, так гірко на серці! Чую від людей, що, буває, комусь часом допомогу дають, гуманітарку. А ми вже й забули, що воно таке. Та я вже не ходжу й не прошу. Якось була пішла в сільраду, щоб дров виписали, а там кажуть: “Іди, бабо, до лісника, дрова в нього, а в нас нема”. А де того лісника мені шукати? Добре, що дочка напитала  людей, котрі возили з Любешова, то ми й купили в них машину обрізок. Торішню зиму палили ними, а на теперішню вже й не стачить… Буду різати яблуні в садку, як ніде не знайду…
Та якби ж то лише дрова мучили сиву голову баби Ярини! Двоє прикутих до ліжка людей молодому нелегко доглянути, а в її віці? Коли захворів старший син і, не маючи власної сім’ї, віддався на ласку материних рук, вже й тоді була в літах, але живий був ще її чоловік та й силу, як сама каже, мала, мов у коняки. Господарювали, тримали худобу, коня, Володимир допомагав. Але незабаром баба осліпла на одне око, а три роки тому помер дід… І все одно господарювати не покидали, незважаючи ні  на свою сліпоту, ні на Володимирову хворобу серця, внаслідок якої хлопця визнали інвалідом третьої групи.
– А півроку тому зліг і Володимир, – каже баба Ярина. – Місяць у лікарні пролежав у тяжкому стані, родичі по черзі сиділи біля нього. Отоді  я відчула, що сили покидають уже і мене. Мусила продати коня. Але корову тримаю й досі. Сама дою. І гній викидаю. І їсти варю хлопцям.
– А їсти хоч маєте що?
– Є трохи картоплі, зерна (самі сіяли), трохи борошна купили, порося тримаю… А на хліб, олію, цукор Миколина пенсія іде. Перебиваємося якось, бо ж треба молодшого сина рятувати, півроку вже з ліжка не може підвестися… Свою і його пенсії на ліки тратимо…
Володимир, як і Микола, не встиг створити сім’ю. Ще рік тому він був старенькій матері і братові єдиною опорою, тепер уже у нього вся надія на матір, на її та братову пенсію. І на Бога.
Микола Шмигін,
Волинська область

• Нравится
•