Вісімнадцять операцій за добу!

Олександр ХОМЕНКО

«Кожен виконував там свою справу»
Правда, Олександр Миколайович належить до тих, хто неохоче розповідає про ту війну і надто скупо – про свою участь у ній. Хоча ще при першому знайомстві з ним відчула: саме він найбільше розуміє, що таке “пролита на війні кров”…
Олександр Миколайович, як військовий лікар, який у 1985 році працював на Уралі у Свердловську (зараз Єкатеринбург), на відміну від строкових солдатів, знав, куди його посилають. Звістку сприйняв спокійно, розуміючи, що такий його військовий обов’язок. Він і тепер ті події по-іншому сприйняти не може.
– Зрозуміло, що потрапив в Афган, як усі – нас ніхто не запитував, хочемо туди чи ні. Керівництво поставило перед фактом, що потрібно замінити хірурга, який за станом здоров’я вибув зі строю. Швидко зібрався й вирушив на місце призначення. Тоді якось не було прийнято вишукувати усілякі шпаринки, аби відмовитися. Дали команду – треба виконувати. В Афганістан прилетів четвертого травня 1985 року, а сьомого вже робив там першу операцію. Зараз на ту війну є чимало різних поглядів. Я знаю одне: для нас усіх, хто там був, – це завдання, яке ми мали виконувати. Були зобов’язання, були прорахунки, яких і тепер не менше. Комусь пощастило повернутися, комусь ні…
Служба військового лікаря в Афганістані – це фактично безперервна боротьба за життя, і майже завжди на передовій. Бригада лікарів постійно літала туди, де щойно пройшла чи завершувалася бойова операція. Олександр Хоменко разом зі своїми колегами оперували після того усіх поранених. Тобто вони пройшли усіма дорогами афганської війни. Під час виконання одного спецзавдання, про яке й дотепер не хоче розповідати, підірвався сам. Але доля тоді вберегла його життя. Вдома, на Житомирщині, як і всіх “афганців”, його чекали рідні – батьки, дружина, діти. Для них це теж чи не найважчі роки у житті.
– Забезпечення медикаментами було дуже хороше, – розповідає Олександр Миколайович. – Боролися за кожне життя, але, на жаль, поранених з надто важкими травмами врятувати не завжди вдавалося. З нас там питали дуже суворо. Якнайшвидше намагалися відправити поранених у Союз, розуміючи, що від цього залежав подальший стан пораненого. Форма відправки була відпрацьована не гірше за американську під час їхньої війни у В’єтнамі. Після одного з важких боїв мені сказали: “Ви сьогодні за добу зробили вісімнадцять операцій”… Проте ніхто з нас не почувався там героєм, кожен робив свою справу. Критеріїв для порівняння роботи там і в мирних умовах нема. Звичайно, повернувшись додому, почувався щасливим. Проте дуже важко було бачити привезені сюди цинкові ящики. Тоді усе пережите там згадувалося знову…
«Про таких, як він, кажуть – трудяга»
З Афганістану Олександр Хоменко повернувся у званні капітана. Маючи змогу вибирати місце для подальшої служби, він обрав Луцьк – поближче до рідних країв. Тут у військовому госпіталі 17 років працював начальником хірургічного відділення. Потім рік – начмедом з правом оперувати. І ось уже три роки він є начальник цього госпіталю і так само залишається провідним оперуючим хірургом.
Він охочіше розповідає про справи госпіталю, ніж про якісь особливі військові епізоди, бо вважає їх звичайними лікарськими буднями. Хоча не знаю, чи можна назвати усі ті випадки, коли чиєсь життя ви-сіло на волосинці і він робив усе можливе та неможливе, аби його врятувати, звичайними буднями. Навіть віддавав свою кров…
Ігор Ковальчук, колишній “афганець”, нині відомий тренер на Волині з картингу, розповідає про цього лікаря-хірурга з хвилюванням:
– Олександр Хоменко – мій другий батько, і у нього таких “хрещених” дітей є багато. Він врятував мені життя, коли я пережив дві клінічні смерті. Це було 19 грудня 1985 року. Тоді він два рази переливав мені по чотириста грамів своєї крові… І не дав, щоб мені відрізали й другу ногу, отримавши за це догану. Тепер хоч на одній можу скакати. Ми з ним випадково зустрілися у Луцьку, і він по ногах впізнав, що робив мені операцію, в обличчя всіх тоді не міг запам’ятати. Про таких, як він, можна сказати – трудяга. Робота для нього – усе. Якби в державі усі люди були такі відповідальні, о-о-о, який би у нас був порядок!
Про Олександра Хоменка чула лише хороші слова, й зрозуміла, з якою повагою до нього ставляться. Що-що, а добре ім’я за гроші не купиш.
Особисто мене вразив той факт, коли під час нашої розмови у його робочий кабінет зателефонувала жінка й попросила когось до телефону. Він перепитав, хто телефонує. Відповіли: “Мама”. Начальник госпіталю(!) не погребував розшукати по внутрішньому зв’язку ту людину, до котрої телефонували, й коли молодий лікар зазирнув у кабінет, аби з’ясувати, чому його розшукують, то почув: “Подзвони мамі”. Чи не найголовніше – зберегти людяність, яку, на превеликий жаль, дуже часто гублять, піднімаючись на вищі посади.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Луцьк
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•