Помилилася номером і… знайшла мамі кавалера
Мама Марія з дітьми
Дмитру Адамовичу 63 роки, а він і досі крутиться, як білка у колесі. “А як же інакше? – здивовано аргументує. – Я ж “тато-мамо-дідо-баба” в одному флаконі!”
Після закінчення історичного факультету тоді ще Луцького педінституту та отримання другого диплома, викладача німецької мови, чоловік повернувся у рідне село. З тих пір і топче одну й ту ж стежку: школа – дім, дім – школа. Одружився, народилося двоє дітей. Дружина займала непогану, як за сільськими мірками, посаду – була завферми. Що саме тоді сталося, Дмитро Адамович й досі не може пояснити, а можливо, і не хоче зайвий раз ятрити душу. Лише сумно зітхає: його Тетяна наклала на себе руки. Залишила сиротами двох маленьких синів. Ростислав ходив у четвертий клас, а менший, Сергійко – у другий.
– Мені тоді було 39 років, – розказує Дмитро Адамович. – Пройшов час, одинокі жінки почали частенько напитувати. Вже й я став подумувати про нові стосунки. Але мої сини вирішили інакше. Якось зібрався одного вечора вийти, а хлопці до мене: один за руки хапає, інший двері тримає і в два голоси криком-кричать: “Тату, не йди!” Як я глянув у ті благаючі оченята, почув той дитячий плач, і мене відвернуло щось. Сказав, як відрізав: хай навіть рачки лізтиму від утоми, а в хату мачуху не приведу!
Дмитро Адамович слова дотримався – і синів на ноги поставив сам. А був період, що й третім, сиротою, опікувався.
– Менший мій вчився тоді у Старовижівському ПТУ, жив у гуртожитку. І став я помічати, що він щовихідних відмовляється навідуватися додому. Як так? Я ж тих зустрічей і сам не можу дочекатися! Почав розпитувати, а син і зізнався, що має друга-сироту з дитбудинку, якому немає куди на вихідні їхати. І щоб той не залишався сам, мій Сергій йому компанію складає. Шкода стало того хлопця, голодний ж там, напевно. От і почали вони вже двох приїжджати на всі вихідні, канікули. Сумки рихтував не одному, а двом. В армію відправив, листів звідти чекав, у відпустку він до нас приїжджав. Вже й люди почали питати, як мій “третій” син поживає... Але потрохи шляхи наші розійшлися. Востаннє отримав звістку, що нібито доглядає стареньку няню, яка працювала у дитбудинку, де він виріс.
Старший син Дмитра Адамовича Ростислав після закінчення технікуму та армії виїхав у Білорусь і одружився. Іронія долі, але він став вітчимом двом дітям. А от менший, Сергій, повторив історію життя свого батька...
Побачились – і через три дні зійшлися
– Сергій сам собі вибрав її, ще 15-річне дівчисько. Я й не боронив, – каже Дмитро Адамович. – Може, і справді судилося їм бути разом. Тим більше, батьків її знаю – це багатодітна родина. Думав, така точно буде дому та сім’ї триматися. Одразу трійко дітей одне за одним у них народилися. Я шкодував невістку, знаю, як замолоду хочеться поспати, то спочатку Наталочку, а потім Сашка та Женьку майже від самого народження перевів у свою кімнату. Сплю, одна нога замотана в мотузку від колиски, і тільки пискне, я відразу ногою – тріп-тріп. Мокре дитя – встану, перепелинаю, дам попити-поїсти. Так усіх трьох і виколихав. Якось колишня сваха ночувала у нас. Зранку встає та й каже здивовано: “Свате, то у вас кожна ніч така? Бо я нарахувала, що ви вісім разів до дітей вставали!” А те шкодоване мною дівчисько пішло... іншого життя шукати. Скільки її вмовляли, скільки за нею Сергій бігав, матір її приїжджала та Христом Богом молила не позорити дві родини. Олена ж відповіла, що “молода ще, не нагулялася”, і повіялася.
Ні, колишня невістка не пияка, просто чоловіків почала любити більше за дітей. Найменшій, Женьці, було три рочки, коли мати відбилася від дому. Через кілька років, так і не дочекавшись повернення блудної дружини додому, Сергій подав на розлучення, а слідом і позбавлення її материнських прав. Суд його позов задовольнив, щоправда, дозволивши Олені раз у місяць навідуватися у гості до своїх дітей. Дід каже, що за сім років вона так жодного разу і не “погостювала”. Щоправда, було якось, що “викрала найменшеньку іскорку Женьку” і кілька місяців не відпускала. Але, напевне, материнський інстинкт так і не прокинувся, тож дитина повернулася до тата з дідом.
– Але діти, напевно, згадують маму? – обережно питаю у співрозмовника.
– У них мама є в хаті! Нова мама Марія! Вони ще більше біля неї припадають, ніж колись біля рідної. От самі побачите, як у гості зайдете!
Поки йдемо, Дмитро Адамович не втомлюється нахвалювати нинішню невістку – “така хороша, аби дав Бог їй здоров’я”. Майстриня на усі руки: і зв’яже, і вишиє, і спече, і наварить. Словом, оселилася тут справжня жінка.
У маленькій хатинці на дві кімнати гамірно і весело: не троє, а вже п’ятеро дітей бігає! І всі “мамкають” – так одразу і не второпати, хто тут мамин, а хто татів. Виявляється, жінка прийшла на трьох чоловікових дітей зі своїми двома. Марія Ославська приїхала на Волинь з Рахівського району, що на Закарпатті. Вона розлучена, каже, життя з першим чоловіком не склалося.
А із Сергієм вони познайомилися по телефону. Якщо точніше: Маріїна дочка Галя звела. Більше року тому вона, набираючи мобільний подружки, помилилася однією цифрою і потрапила на Сергія. Слово за слово, і, почувши, що у дяді на тому кінці дроту немає дружини, наївно виголосила: “Ой, а у нас немає тата. Мама з ним розлучилася”.
Телефонний роман у Сергія з Марією тривав два місяці. Наговорившись по телефону, нарешті вирішили поспілкуватися і віч-на-віч.
...Він приїхав до Марії на Водохреще вже поночі. Коли машина зупинилася біля її хати, усі домочадці кинулися до вікон. Вглядалися в ніч, напружували очі: який вже той кавалер із себе буде, чи хоч нормальний? У групу підтримки до мами навіть її старша дочка прибула, хоча вже давненько від’єдналася та свою сім’ю має.
– Мамо! – вигукнула дочка нарешті. – Та нічогенький ніби! Високий!
Сергій застиг на порозі. Діти від цікавості порозкривали роти. А 35-річна Марія ледве пічку не почала колупати від сором’язливості. Якщо це не кохання з першого погляду, то що тоді? Бо вже через три дні відчайдушна Марія із 14-річною Галею та 11-річним Юрком перебралася жити у Поступель до Сергія. Вже рік живуть. Скоро весілля.
***
Щоправда, діда Дмитра від обов’язків ніхто не звільняв. Мовляв, вечорами школярі просто замучують з уроками, треба допомогти. Натомість, сміється Адамович, хоч є тепер з ким “повоювати” – п’ятеро онуків, то не троє, і всі, як завжди, під його боком!
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
