«Вісник і Ко» завів до Америки

У руках Наталки САВЧУК щаслива газета та «грін-карта»

Дочка у літаку, а батьки на колінах перед іконою
Наталка приїхала на батьківщину на цілий місяць – відсвяткувати зі своїм коханим весілля та відвідати... стоматолога.
– Там, в Америці, краще не хворіти, – сміється, пояснюючи, дівчина, – лікарні “роздягнуть” до гола! Он, подружка-американка якось невдало горіх вкусила і вищербила переднього зуба. Через день його зробили, проте коштувало їй це дві тисячі доларів.
Вона показує нам пластикову карточку з відбитком пальця, яка є її “грін-картою”, фотографії коханого, що поїхав на Львівщину готуватися до весілля, а між тим розказує останні події свого життя.
– Ми вашого “Вісника” вже давно виписуємо. Більше трьох років тому отримали черговий номер, а у ньому вкладка: листок-анкета на участь у лотереї “грін-карт”.  Ми з батьком її “по приколу” заповнили і відіслали. Коли через рік на моє ім’я прийшов якийсь пакет аж з Америки, ледве згадали, що це. Довелося навіть у бюро перекладів звертатися, бо у нас в Адамівці ніхто англійської мови не знав. Від мене вимагалося пройти повне медичне обстеження у Києві, мати усі щеплення та приїхати у Варшаву на співбесіду до консула США. Потім відкрили візу і вказали час, за який я мушу перетнути кордон Америки.
Ось так, ніби граючись, Наталка отримала можливість переїхати жити за океан. Страх з’явився, коли до від’їзду з рідного дому залишалося все менше часу. “Боже, Надю! Та куди ж ти свою дочку відправляєш? А як у рабство попаде чи на панель! А як згине у чужій стороні?” – ледь не щодня повторювали односельчани Наталчиній матері. Але дівчина таки вирішила ризикнути: мовляв, на все воля Божа. І у зазначений день сіла на літак. А поки летіла, її мама з татом цілісіньку ніч на колінах перед іконою простояли: благали Бога вберегти дочку від аварій і рабства...
– Прилетіла в аеропорт Кеннеді, що у Нью-Йорку, а куди далі йти – не знаю, – пригадує Наталка. – Але мені пощастило:  поки роздивлялася, підійшов один американець, який розумів російську! Виявилося, там є люди, які виглядають іноземців, що офіційно приїхали в Америку. Щось на зразок наших кадрових агентств, які мають свої офіси просто в аеропорту. Цей чоловік запропонував мені роботу покоївки у готелі американців і одразу відправив у штат Пенсильванія, місто Піттсбург. До речі, дуже хороший, совісний чоловік. Ми тепер з ним постійно спілкуємося, у гості один до одного їздимо!

Українська покоївка керує американками
Каже Наталка, що перші дні в Америці постійно плакала. Щодня валізи складала – додому їхати. Бо потрапила у такий готель, де, здавалося, немає жодної слов’янської душі. “Щось мені шваргочуть, а я ніц не розумію. Все стою і думаю: “Що я тут роблю?!”
Але потрохи почала звикати, тим більше, що попадалися на Наталчиному шляху лише доброзичливі люди. Перший тиждень на роботі проходила “курс молодого бійця” – ходила слідом за американкою-покоївкою і дивилася, що має робити: як протирати пилюку на “тейблі” чи мити “басрум” у номері.
– У мої обов’язки входило прибирати 16 номерів у готелі, на кожен з яких давалося по півгодини. Після сапання гектарів цукрових буряків робота покоївки здалася мені дуже легкою. Я не перепрацьовувалася, навіть бігала за начальником і просила ще роботи. А він не дуже охоче давав, бо така моя спритність обходилася йому дорого. Якщо я отримувала вісім доларів за годину, то, працюючи понаднормово, господар мав би заплатити мені вже 16 за годину.
–  А ще коли прийшла на роботу, – продовжує розповідати дівчина, – всі одразу до мене: “Раша?” Кажу: “Ноу, раша! Юкрейн!” Американці не люблять росіян, вважають їх нахабними. А от Україною цікавляться: де вона, які у нас традиції? Чули про братів Кличків, тенісистку Шарапову і, звичайно ж, про Юлю з косою. А ще у нашому готелі зупинявся земляк –  український футболіст Анатолій Тимощук.
Цікаво, але саме у цьому готелі вона зустріла свою долю. Валерій Вагель з міста Турка Львівської області теж виграв лотерею, щоправда, приїхав на кілька місяців раніше Наталки. Дівчина розказує, що він за професією музикант і дуже здібний до мов. Вони якось одразу вподобали один одного і  через якийсь час зняли окремо “апартмент”. А ще через трохи разом влаштувалися працювати в інший чотиризірковий готель.
– Тут до мене теж ставляться дуже добре, – каже Наталка. –  Як сільська дівчина, роботи не цураюся, а вони поважають таких. Навіть у  їхній готельній газеті засвітилася як краща працівниця! А  порівняно недавно пішла на підвищення: виграла у конкурсі на найкращу покоївку і стала “головною”. Тепер маю у своєму підпорядкуванні 17 дівчат, до речі, корінних американок.
У молодого подружжя Вагелів великі плани на майбутнє. Вони вступили у коледж, удосконалюють англійську мову, вчать історію Америки і всіх її президентів. Ці знання знадобляться їм через кілька років для отримання американського громадянства. У майбутньому хочуть відкрити власний бізнес і забрати до себе батьків. Бо почуваються в Америці захищено, хоча й не хапають з неба зірок.
Як господиня, Наталка підраховує і розповідає, скільки у тих штатах коштує прожиття. “За хату” вони з Валерієм платять 750 доларів у місяць. Живуть, як і всі американці, на виплату. Купили собі автівки, бо оскільки живуть за містом, мусять чимось добиратися. Продукти, на відміну від наших, наполовину дешевші. Велика в’язка бананів, де може бути кілька кілограмів, коштує долар. “Ніжки Буша”, упаковані по 30 штук, – чотири долари. Чорний хліб і оселедець купують в українському магазині, який відкрили іммігранти з Івано-Франківська. Єдине, за чим дуже сумують – сало. Такого продукту навіть у цьому магазині немає.
– Ми з батьком частенько любили перед телевізором похряпати сало з цибулькою, – сміється Наталка. – То я там тільки сяду якийсь фільм дивитися, одразу сала так хочу, так хочу... Батько мені вже нарихтував і сало, і бочок: ото будемо балдіти, аби лише дозволили перевезти його через кордон. А ще ми в Піттсбурзі купуємо тільки українське пиво – 24 долари ящик. Там взагалі всього один магазин на цілий район, де можна купити спиртні напої, і у той мені “зась” ступити – замала ще, немає 21 року.
Питаю наостанок, чи відчувається в далекому Піттсбурзі криза?
– Ні, абсолютно, – відмахується Наталка. – Ціни залишилися ті ж, а  бензин навіть подешевшав. За чотири літри ми платимо лише один долар.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

Для довідки
“Green kard” – свідоцтво про право іноземця на постійне проживання і офіційне працевлаштування у США. Щороку Америка розігрує лотерею для 50 000 людей з інших країн на отримання “грін-карти”. Ще кілька років тому заявки можна було заповнювати на звичайних паперових анкетах, тепер – лише в електронному варіанті на спеціальному сайті. Через п’ять років проживання на території США власник “грін-карти” може отримати громадянство і надіслати запит на возз’єднання зі своєю сім’єю.

• Нравится
•