У печері живе монах… із сім’єю
В «оселі» є дві бані
Ще крок – i впаду ось тут, у луганських степах. А все через водiя автобуса: “Вiд Луганська кiлометрiв 50, а вiд траси до села Каменки зо три”. Висадив мене серед поля, і каже: “За кущами – Каменка”. Вже й кущi минула, i ще кiлометрiв зо п’ять – степ та степ. Нi хат, нi живої душi. О! На дорозi – “уазик”. “Бiдне дитя, – жалiє мене водiй. – Напевно, до печери йдете?” Киваю. “Люди з печери нормальнi?” – допитуюся. “Найнормальнiшi, – усмiхається водiй. – До них не лише з України, а й зi всього свiту приїжджають. Люди втомилися вiд метушні, а у печерi надзвичайна енергетика. Та й Микола Тарасенко знається на травах, до того ж, він костоправ”.
Гора, де хата-печера Тарасенкiв, так i називається – Гора. А її пiднiжжя – Жовте плесо. Старожили Каменки кажуть, назва походить вiд жовтої глини. Вона тут цiлюща, як i вода, яку просто з рiки п’ють. “Уазик” загарчав пiд горою і зупинився. Далi рушила пiшки. На вершинi Гори – католицька капличка, мусульманська мечеть i православний храм. Гора скеляста. Вниз ведуть крутi кам’янi сходи. Посеред скелі є печера, у якій живуть люди...
Дощанi дверi. Ще однi. Печера. Весело палає вогонь у глинянiй плитi. На печi спить дiвча. Стiна кiмнати кам’яна. Втiм, це не стiна, а бiк скелі. Торкаюся рукою камiння – воно гаряче. Тарасенко, господар гори, лише усмiхається в сиву бороду, наливає чай у пiалу. Не запитує, хто я i чого прийшла. У печерi завжди багато чужих. Микола Тарасенко пригощає “аджаб сандалом” – вірменським супом.
– Ми його кожен день варимо, нiколи не приїдається, – і починає вчити мене готувати “аджаб”: – Картоплю, червоний буряк i капусту нарiзаємо великими шматками. Додаємо зерна кропу, кмин i й томатну пасту. У тарiлку кидаємо сметану. Найголовнiша приправа – молитва, живий вогонь i добро у серцi.
Печера, у якій просинаються i лягають з молитвою, складається з двох кiмнат та сiней. У першiй – “зал” i кухня. У другiй – спальня. Тут багато iграшок i колиска. Як i в “кухнi”, замiсть стiн – камiння гори. У скелi горить камiн. З благ цивiлiзацiї – лише саморобне лiжко та килимки на однiй стiнi та пiдлозi. Є тут i вирубанi в скелi вiкна. В печерi газопроводу немає, але є справжня баня. Ба, навiть двi. Одна – “руська”, iнша – iндiйська, у землi вирита. Компютер є, але без Інтернету. Телевiзора й холодильника немає. Втiм, цивiлiзацiя торкнулася й печерної сiм’ї.
– Телефон у нас мобiльний. Ранiше без свiтла жили, а як дiти народилися, довелося побудувати автономну електростанцiю. Автомобiль i трактор маємо, – розповiдають про печерне життя-буття Наталя з Миколою.
Тарасенки – вегетарiанцi. Харчуються тим, що вирощують на власному городi. Він у них у виглядi велетенської квiтки. Молоко i сметану купляють у Каменцi. Село з повагою ставиться до “печерних людей”. “Микола Iванович всім допомагає. – розповідають селяни з Каменки. – Йому ж зi всього свiту гостинцi несуть, то вiн нам продукти дає, особливо старим i бiдним. I монахам у монастирях допомагає”. Кажуть, що їхній Микола – людина надзвичайної доброти: “Поговориш з ним, i всi проблеми зникають”.
Є на територiї Гори й пасiка та кузня. Хоч i високо, та йдуть туди селяни. За роботу Тарасенко грошей нiколи не бере. Як хто дасть, дякує, а потiм вiддає ту десятку нужденним.
Посвятили і в язичники, і в монахи
На одній стiні у печері – iконостас. Вiн не такий, як у церквi. Бiля статуетки Дiви Марiї постать Будди.
– Тут iкони зi всього свiту. Найдорожчий для мене – це ось цей хрест. У Нiкарагуа, коли помирав вiд голоду й болячок, я виловив з океану шматок чорного дерева i виготовив з нього хреста, а потiм освятив на Святiй Горi. А цей гонг подарував менi король iндiйцiв Пiнцен. Там мене посвятили у язичники, – Микола Тарасенко, колишнiй археолог, торкається гонгу – і печера наповнюється блаженною мелодiєю. Слухати б її вiчно.
– Я ж монах, – усмiхається Тарасенко. – Монашеське благословення отримав у Буенос-Айресi вiд єпископа Олександра. Спершу мучився тим, що маю дружину i дiточок. Наталя молодша за мене на 30 лiт. Їй 30, а менi – 60. Наталя захоплювалася фiлософiєю i східними бойовими мистецтвами. Вона хороший спортсмен. Прийшла до мене у печеру разом з iншими молодими людьми (я їх вчив схiдним єдиноборствам), i не захотiла повертатися. Переконував, просив, адже я старший за її батькiв, але моя дружина з характером. Вже коли побачив усмiшки сина i донечки, коли взяв їх на руки, то зрозумiв: Бог зробив мені великий подарунок. На старостi лiт я пiзнав справжнє щастя. Дорога до нього була довга, – каже, що мав стiльки раз померти, а судилося жити.
“Тату, на руки”, – з обох боків тягнуться до печерного батька двоє симпатичних малюкiв. Їхній мiцностi i засмазі можуть позаздрити й аборигени з джунглiв. Влад та Анна-Марiя – дiти природи. Ходять босими ногами й в одних трусиках до заморозкiв. Холоду не бояться. Дiтвора знає кожну квiтку у степу, всi види комах та ящiрок. Головне правило: не вбий живе. Квiти задля втiхи дiти також не зривають. Старший син Тарасенкiв Владислав давно вмiє читати. Як i батько, захоплюється фiлософiєю, археологiєю та географiєю. Анну-Марiю цiкавлять ляльки.
Видіння про храм для всіх віросповідань
За плечима господаря печери – два вузи. Вiн – археолог з бiльш ніж 20 рiчним стажем розкопок та наукових дослiджень. Дружина Наталя виросла у хорошій родинi в Луганську.
– Спершу ми дуже боялися i всiляко вiдмовляли доньку вiд цього шлюбу. Але зараз за неї i внукiв спокiйнi. У них обличчя свiтяться щастям. Хай живуть так, як їм добре, – кажуть батьки Наталi. Вони частi гостi в печерi. До внукiв приїжджають i в зятевi, хай i старшому за них, душi не чують.
Вiн дякує Богу за все, що дав. За ангела-охоронця.
З трьох рокiв Микола Тарасенко втiкав з дому. У школi вчився добре, але там йому було нецiкаво. Жив у танку, лiсi, покинутому вагонi. Нiколи не крав. Їв кислицi i лiсовi горiхи. Було таке, що бiльше мiсяця в ротi не було анi рiсочки. Замiсть води їв снiг. Повз на животi 15 дiб хворим. У дитинствi шiсть разів був у всесоюзному розшуку. Об’їздив i обходив тодi всi країни СНД. Вижив. У Грузiї неспокiйного шукача пригод з Луганщини навiть всиновили брати Мамулашвiлi. За плечима Тарасенка – розкопки, монастирi в Iндiї, Єгипті, Аргентині i чужа вiйна в Нiкарагуа.
– Нiколи не думав, що житиму тут i що так складеться моє життя. Мене, як провiдного спецiалiста у галузі палеолiту, запросив на розкопки уряд Нiкарагуа. Я пiдписав контракт на 10 рокiв, але повернувся в Україну через чотири мiсяцi, – показує на домашнiх свiтлинах бородатого археолога з автоматом у руках. – Нiколи не стрiляв, але зброю довелося носити, – згадує Тарасенко.
У районi Акаталь археолог з України зробив сенсацiйне вiдкриття: вiднайшов храм Сонця. Та в кишенi науковця не було анi цента. А в Нiкарагуа – вiйна i голод.
– Денний рацiон – ложка варених бобiв та чашка кави, – розповідає Тарасенко. – Все збирав на полях. Їв дикi помiдори i кактуси. Воду пив з рiчок. Перехворiв всiма мiсцевими хворобами: лихоманкою, малярiєю, летючою вiспою. I коралова змiя вкусила. Одного разу в пустелi у мене перед очима з’явилася картина: гора, внизу рiчка, а на горi – храм, бiля якого люди рiзних вiросповiдань i кольору шкiри. Я й досi не знаю, що це було – мiраж, видiння. Але я розумiв, що мушу знайти цю гору, побудувати цей храм, монастир i що це мiсце в Українi.
Тарасенко повернувся додому. На Горi Тарасенко добудовує православний храм. Камiння для нього виносив на руках з пiднiжжя гори. Носив, зцiпивши зуби – пересилював бiль у зламаному хребтi...
Свiтлана МАРТИНЕЦЬ,
Луганська область
| Comments: |
