Знайшла мамі чоловіка, а собі – тата
Підпис відсутній
Вона назвала дочку Ясею, на честь бабусі, яка мала польські корені. По ідеї, Яся мала б вродитися плаксивою неврастенічкою. Принаймні, поки її мама ходила вагітною, всі навкруги саме це і пророкували. Бо ж і дня не проходило, щоб Леся не плакала та не кляла свою горе-доленьку.
Їй тоді було лише сімнадцять, вона провалила вступні іспити в інститут, і попереду проглядалося дуже туманне майбутнє. “Чудо в пір’ї” на ім’я Саша нагодилося саме у цей час. Закохалася у нього так, що й світ білий перестала бачити. Щоправда, подруги її вибору чомусь не оцінили, і лише мельком побачивши оспіваного у віршах кавалера, одразу обізвали його “чудом” і слизьким типом. Дівчина, певна річ, на подруг образилася.
Коли Леся зрозуміла, що вагітна, з усіх ніг кинулася на зустріч із Сашком. Серце від якогось недоброго передчуття і страху ледве не вискакувало з грудей.
– Ну, вибач, мила, це вже не мої проблеми, – спокійно сказав на те її найкращий у світі коханий Саша. – Ти ж не думаєш, що я тут одразу впаду на одне коліно, пропонуючи руку і серце? У мене інші плани. Та й не пара ми з тобою: ти із села, я міський… Ось, візьми – на аборт тобі вистачить, – і, тицьнувши гроші у руку очманілій Лесьці, повернувся і, посвистуючи, пішов геть.
* * *
Сказати, що Лесі було боляче – не сказати нічого. Через тиждень мовчазний ступор перейшов у “стадію” ридань, а ще через якийсь час до того всього додався жахливий токсикоз. Новину про вагітність їхньої найменшої, третьої плеканки-дочки батьки сприйняли так, ніби на хату впала бомба. Батько почав бити та ганяти навколо хати дочку, а слідом за ними із прокльонами бігала мати. Тож за півгодини усе село було в курсі сімейних справ, не довелося навіть і розказувати. Лесю врятувала бабуся Яся. Де тільки старенька знайшла сили, але, погрожуючи своєю кульбакою і свердлячи злим поглядом зятя, прошипіла: “Не дам загубити дитини, антихристи іродові! Як є, так і буде!”
У той же день Леся перебралася з батьківської хати у халупку бабусі.
– Тільки не роби гріха, – попросила старенька вже вдома. – Тож зараз не війна і не голод, із Божою поміччю поставиш дитя на ноги. Мені снилося, що матиму правнучку...
Щоправда, вагітність протікала так важко, що Леся сплакалася, схудла і змарніла. Проте згодом, як і заспокоювала її бабуся, відтанули серця і батьків, тож із пологового Леську із донечкою забирали саме вони.
«Не дивись на них, вони всі з обручками!»
Яся, незважаючи на всі “недобрі прогнози”, народилася здоровенькою, рожевощокою дівчинкою. А згодом всі навкруги помітили, що росте мала “хихотушкою”, бо легко показувала в усмішці беззубий ротик і була, як кажуть, “циганською” дитиною. Через два роки Леся переїхала жити разом з Ясею у місто до далекої родички, яка “тимчасово і за продукти із села” погодилася приютити їх у себе. Але минув рік, другий, третій, і одинока родичка вже й не уявляла собі життя без щебету Ясі та тихої вдачі Лесі.
– Ну, розказуй, як у садочку? – завжди запитувала тітка Галя у Ясі, щойно та переступала увечері поріг квартири.
– Нормально, – по-діловому відповідала мала і, театрально доторкнувшись рукою до чола, додавала: – Але якби ви знали, як я втомилася!
* * *
Яся вже не раз запитувала у мами про свого тата. Але Лесі вдавалося викручуватися та переводити мову на інше. Дотепер. Але одного дня Яся причепилася до матусі, як банний лист, із запитанням: “Чого у всіх є, а у мене немає тата?”
Леся, важко підбираючи слова, нарешті придумала цілу історію: тато був, але жити разом вони не могли через сварки. Тому він поїхав далеко-далеко, і вона зовсім не знає, де він і що з ним.
– То він мене ніколи-ніколи не бачив? – запитала Яся.
– Ніколи. Так буває, доню…
– Значить, мені потрібен новий тато! У Марійки є, у Сергійка є, – повеселішала Яся і взялася перераховувати дітей із садочка, у яких таки є ті тати.
Леся тоді півночі проплакала. А на ранок “впряглася” у звичний щоденний віз: садок – робота – садок – дім. Проте через малу той віз знову дав збій. Увечері, чекаючи тролейбуса у “час пік”, Яся примудрилася осоромити Лесю так, що тій і не снилося. Побачивши великий гурт чоловіків у камуфляжі, які проходили поряд, спочатку захоплено вигукнула:
– Мамо, подивися, які гарні солдатики! – і не встигла Леся зорієнтуватися, як мале чортеня із досадою у голосі додало: – От халепа! Не дивись, мамо, вони ж усі з обручками!
Як на зло, цю дитячу балаканину почули не тільки люди на зупинці, а й ті самі “солдатики”. Леся ладна була від сорому крізь землю провалитися: “Боже, уявляю, що вони про мене подумали! Що я стурбована жінка, яка тільки спить і бачить, як вийти заміж!”
Проте навіть мамине вечірнє читання моралі не дало результату. Яся так захопилася ідеєю знайти нового тата, що зупинитися просто не могла.
“Ти знаєш, оцей дядьо, який тримав мене на руках у маршрутці, міг би бути мені татом”, – сказала вона мамі одного разу. Іншого – настирливо шарпала її за пальто, аби мама нарешті придивилася до “дуже-дуже хорошого тата Софійки, який ловить бандитів…” А якось, повернувшись з гостей, де вволю награлася з не так давно одруженим сином господарів, захоплено запропонувала:
– Він такий хороший! А давай ми його собі заберемо?!
– Так його вагітна дружина буде дуже плакати, – нарешті спромоглася видати аргумент “проти” здивована Леся.
– А… Ну, так, тоді не треба.
Чи думала Леся, що незабаром її дитина “наварить” такої «каші», що доведеться тільки дивуватися…
Розлучницею стала шестирічна дівчинка
Він щодня проходив повз Ясин садочок. Можливо, вона б його і не помітила, але варто було дяді кілька разів підморгнути, як цупка дитяча пам’ять ледь не сфотографувала “об’єкт”. Тому, коли Яся одного разу гуляла у себе в дворі і побачила знайомого чоловіка, одразу порушила усі заборони і настанови не розмовляти з незнайомцями.
Чоловік присів, усміхнувся і запитав, чия ж ця мила дівчинка?
– Мамина Яся, – відповіла і заходилася розпитувати його сама.
Увечері, аж захлинаючись від захоплення і перескакуючи з місця на місце, довго розповідала мамі про якогось дядю Стасика. Леся так звикла до постійної доччиної балаканини, що не дуже вслухалася. “Має тьотю і не старий”, – згадала дитячу характеристику тільки перед сном, та одразу й забула.
***
Дядя Стасик, якого так вподобала Яся, жив у сусідньому дворі і справді був одружений. Проте ніколи не відмовляв собі у бажанні “побалакати” з цією не по роках розумною і кмітливою дівчинкою. Можливо, через те, що своїх дітей ще не мав? Хто зна, дружина Ольга була нібито непоганою, проте воліла якомога довше нічого не знати про пелюшки і памперси. Домовилися, що спочатку зароблять трохи грошенят, а вже тоді й про дітей подумають. Певно, що так би й було, але останнім часом Станіслав все частіше й частіше згадував дівчинку Ясю: “вона така кумедна”, “вона, як мавпеня, лазить по деревах”, “сьогодні прочитала мені вірш”, “чудо, а не дитина”. Дружина такого ентузіазму і захоплення не поділяла, і зрештою її починало трясти лише при згадці цього імені.
А згодом вона зрозуміла, що її шлюб тріщить по усіх швах. Вона, здається, перебрала усі причини, які якимсь чином могли розлучити її з чоловіком… Але про те, що розлучницею стане саме шестирічне дитя, навіть подумати не могла!
Яся таки познайомила маму з цим дядею. А потім терпляче день у день нагадувала мамі, який він хороший і добрий. І запросила дядю Стасика у гості, і сиділа щаслива-прещаслива, дивлячись, як вони мило і спо-кійно ведуть розмову про своє, доросле. І кидалася йому на шию, щойно зустрічала, і припрохувала знову зайти, бо “мама за ним скучає”. І коли одного вечора пролунав дзвінок, Яся ледве телевізора не перекинула – так побігла відчиняти:
– Ура! Мій тато прийшов!
Юлія САВІНА,
Волинська область
| Comments: |
