Одружився з дівчиною на колясці
Ольга та Василь ДУБІНСЬКІ
У декретну відпустку пішов тато
І ось ми зустрілися у реабілітаційному центрі “Сонце любові”. Звичайно, впізнали одна одну. В думках вряди-годи згадувала її, як це часто буває у журналістській практиці, коли герої нарисів та зарисовок стають рідними. Тоді при першій зустрічі Оля зізналася, що закохалася у молодого хлопця. Але навідріз просила не писати про це. Чому?
– Знаєте, ми тільки познайомилися. Незвично якось було і для людей дивно, щоб дівчина на колясці збиралася заміж за абсолютно здорового хлопця. Всі були проти. І я не вірила, що буде із цього толк. Але перед напористістю Василя здалася і моя, і його родина.
Вони познайомилися у районній лікарні. 23-річна Оля, тренуючи м’язи ніг, старалася тоді ще якось ходити. А Василь прийшов провідати свого брата. На сходинках не розминулися. Заговорив до неї і відразу призначив увечері побачення, на яке вона не прийшла. Тоді Василь з гвоздиками у руках став на порозі її палати...
Через місяць, коли цвіли вишні, у Журавниках гуляли весілля. Оля, як і годиться, була у білій сукні і фаті. Щасливе подружжя спочатку пожило трохи в Олиної мами – вдови, а згодом у Василевого дідуся і бабусі в Лемешеві. Розуміючи, як важко дається дружині сільський побут, Василь таки вибив у свого керівництва (а працював він на будові) кімнату у відомчому гуртожитку в райцентрі. Хоч ця тісна похмура кімната була сирою і холодною, але, як кажуть у народі, з милим рай і в курені.
Олі ставало дедалі важче ходити, проте вона не здавалася. Все накручувала кілометри на своєму “велосипеді здоров’я” – тренажері, який подарував їй колись колгосп. Чоловік купив старенькі “Жигулі”, щоб можна було разом поїхати до церкви, у місто чи до друзів. Оля й сама не раз вибиралася у центр до людей, бо не вміє скніти у чотирьох стінах. Не здалася й тоді, коли лікарі категорично заборонили їй народжувати. Та все обійшлося, на щастя, благополучно – у них з’явилася донечка Оксанка. Правда, два роки у декретній відпустці по її догляду був татусь. Але ніколи й разу не дорікнув дружині, що довелося йому виконувати жіночу роботу: прати пелюшки, вставати вночі до немовляти, купати і пеленати крихітку. Жилося тоді молодому подружжю не з медом, бо у перебудовний період були порожні прилавки і зарплати місяцями не платили.
Глава сімейства завжди шкодував і оберігав свою половинку. Хоч сам нижче середнього росту і не атлет, але часто підхоплював її на руки. На сімейному фото він несе свою дружину у річку під час водного хрещення, коли вона слідом за ним вступила в общину п’ятидесятників. Брати і сестри по вірі допомогли їм придбати затишну двокімнатну квартиру. “Наш шлюб укладений самим Богом на небесах. Іншої дружини я собі й не мислю”, – каже по-філософськи Василь. І Оля дякує Богу, що дав їй такого чоловіка.
«Я завжди мобільна»
Цікавлюся, як їй живеться зараз.
– Все добре, – каже Оля. – Недавно їздила у Миколаїв до школи лідерів. Там, крім навчання і обміну досвідом, були змагання.
– Які?
– Слалом – їзда на швидкість. У мене спортивна інвалідна коляска, то вмію швидко нею маневрувати. Дарц – кидання дротиків. Теж уже навчилася. І більярд. Загалом я посіла третє місце.
– А з ким їздила?
– Сама.
– Як сама?
На моє здивування співрозмовниця пояснює: “Ми входимо до Всеукраїнської конфедерації громадських організацій. Подібні є в Європі і по всьому світу. При них створені групи людей, які зустрічають біля поїзда і проводжають спинальників. Проблем зараз, щоб кудись поїхати, у нас нема. Я завжди мобільна. Торік, наприклад, їздила на “Козацькі могили”.
Чоловік, звісно, не проти. Навпаки, радий, що дружина така енергійна і невгамовна. Він її розуміє і в усьому підтримує, не ділить клопоти на “твої і мої”. От і під час нашої розмови приїхав до неї з паперами на підпис. Переоформляє замість дружини, яку нещодавно обрали президентом реабілітаційного центру, документацію.
У центрі Ольга веде різноманітні гуртки рукоділля. Тут і картини-етюди з бісеру, й аплікації, і малюнки, і сірникові замки та храми. Оля з радістю повідомила, що обласна рада пішла їм назустріч і виділила під центр просторі сонячні кімнати площею аж 120 метрів квадратних. Тут є усі зручності, вода, санвузол. Вже вселилися і відсвяткували новосілля. От тепер зроблять справжню, за експозиціями, виставку. Окремий розділ своїх малюнків представила б на ній і вона. Адже з дитинства дуже любить малювати – закінчила Заочний народний університет мистецтв. Вражає її триптих портретів: “Ісус Христос на Ілонській горі”, народний бард Володимир Висоцький з гітарою у жовто-зеленій гамі кольорів і автопортрет “Самотня у чотирьох стінах”. Жаль, що закинула Оля за суєтою буднів малювання. Каже: “Колись ще до цього повернусь”. Зате більше не самотня.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Олега ГАВРИЛИШИНА
| Comments: |
