На милицях підкорює великий футбол!
Володимир ПУСТЕЛЬНИК гордиться своїми нагородами
Володя Пустельник з багатодітної сім’ї. Його мама – справжня героїня, адже народила й достойно виховала чотирнадцять дітей! Старші доньки вже давно створили власні сім’ї й стали матерями. А найменший, 16-річний Ігор, нині учень профтехучилища.
Доля випробовувала Пустельників не раз. Особливо сутужно сім’ї зробилося після смерті батька. Його не стало вісім років тому. А через рік злягла мама. Та тут не люблять нарікати, давно навчилися знаходити вихід навіть з найскрутніших ситуацій. І каліцтво Володі – тому підтвердження.
Біда прийшла зовсім несподівано, коли хлопчику було всього п’ять рочків. Трагедія сталася неподалік їхнього багатоквартирного будинку. Поруч ремонтно-транспортне підприємство будувало житло для своїх працівників. І місцева дітвора дуже любила на тих “катакомбах” бавитися. Хіба вперше лазили по бетонних перегородках, ховалися за недобудованими стінами? Та цього разу ігри закінчилися плачевно. Одна перегородка обрушилася на Володю й придавила праву ніжку.
Малюк від нестерпного болю закричав. Старші хлопці швидко прибігли й допомогли йому звільнитися. Володя пригадує, як підвівся, втираючи сльози, й довго намагався взути скалічену ніжку. Та вона вже не слухалася…
Потім була лікарня, схвильовані очі мами та міцні руки травматолога. Лікар Василь Голубка намагався скласти дитині кінцівку, та травма була надто серйозною. Ніжка не гоїлася. І прийняли рішення її ампутувати.
“Дядю, дядю, а як я тепер бігати буду?” – це питання най-більше турбувало маленького хлопчину. Хіба лікар міг йому сказати, що про біг доведеться забути? Ні, він навпаки підбадьорив. “Ще й як будеш бігати, не переживай, – заспокоював Василь Іванович. – Тільки мене слухай. І на велосипеді їздитимеш, і за кермом автомобіля. Навіть у футбол гратимеш!”
Перший протез був для Володі мукою. Пристосуватися до “штучної” ноги він довго не міг. В основному через те, що протез був надзвичайно важким. Тому з відчаю хлопчик не раз знімав його, адже легше було доскакати в іншу кімнату, аніж на ньому дійти. Але невдовзі дитині привезли “нову ногу”, значно легшу. Тоді не можна було без сліз дивитися на старанність Володі. І коли рідні шкодували хлопчика та просили перепочити, не натруджувати так скалічену ногу, малий твердо відказував: “Я мушу навчитися ходити, щоб потім могти бігати”.
І невдовзі він таки побіг! Гасав майже на рівні з дітлахами, а в школі вчителя фізкультури не раз діймав своїм завзяттям до ігор та складних вправ. Навіть на велосипеді навчився їздити. Каже, прив’язував протез до педалі – і крутив...
Оця наполегливість зіграла головну роль у житті Володі. Він такий по-доброму впертий у всьому. Щоб здобути вищу освіту, став студентом факультету комп’ютерної інженерії (освоює професію оператора комп’ютерного набору), а паралельно грає у… збірній України футболістів-ампутантів. Нещодавно повернувся з Анталії, де проходив Чемпіонат Європи з футболу серед інвалідів. Звісно, радий, що вдалося посісти четверте місце. Проте із сумом зазначає, що трошки недотягнули до третього, призового.
– Ми розгромили Францію 8:1, а от поступилися Англії, Туреччині та Росії, – розповідає Володя. – На милицях відбігати два тайми по 25 хвилин не так вже й легко, ще й голи забивати. Та зробили все, що могли. Я був нападаючим.
А перед цим був збір у Києві. Тиждень виснажливих тренувань, біг, розтяжки і жонглювання м’ячем (останню вправу теж виконують на милицях). Каже, тоді можеш все відчувати і контролювати своє тіло.
– Інколи так втомлююся, що й сам думаю, навіщо так мордуватися? Хочеться на все плюнути і кинути спорт, – зізнається Володя Пустельник. – Але тоді й мрія про перемогу залишиться тільки мрією.
– Чого найбільше чекаєш у новому році?
– Зіграти з командою на Чемпіонаті світу і посісти призове місце. Тоді у мене буде “футбольна” стипендія. Можливо, гривень 500 чи навіть 700... А ще планую найближчим часом здати на права. Хочу навчитися керувати автомобілем.
Ми бажаємо Володі здійснення його мрій!
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
