Зробив дядько Іван зупинку, аби люди «не кисли» під дощем
Іван СОРОКА біля зупинки
– У нас півсела таке прізвище мають, – зауважила нарешті одна молодиця. – Вам якого саме Сороку треба?
– Кажуть, він зупинку зробив у селі...
– Ах, це дядько Іван, – заусміхалася жінка. – Так би одразу і казали.
Зупинка знаходиться на перехресті трьох доріг: дерев’яна, накрита шифером, з дощатою підлогою та довгою лавкою. Позаду – подвір’я Івана Юхимовича Сороки. Так уже повелося, що люди зі всієї округи п’ять разів на день приходяться сюди на маршрутку. Хоча у селі є ще дві цегляні зупинки, саме тут збирається найбільше народу. От і місили стільки часу болото під ногами, мокнули під дощем та снігом...
– Мені з вікна видно, як люди “киснуть”, чекаючи маршрутку, – каже 74-річний Іван Юхимович. – Бо ж стоять просто неба. То я цього літа вже не витримав на те все дивитися. Знайшов дошки, шифер та й змайстрував зупинку. Тепер усі дякують, є де від вітру сховатися, сумки поставити та й самому сісти. А молодьож як облюбувала це місце! Аби стало тепліше на вулиці, то цілими ночами тут сидять: щось шворгочуть, сміються, співають.
До зведення зупинки дядько Іван підійшов грунтовно. Поклав підлогу, поставив лавку, навіть відро для сміття прилаштував, яке сам же щодня і виносить. Правда, бідкається, що людей чистоти ще вчити і вчити: обгортки, пляшки від пива викидають просто під ноги, хоча до смітника варто лише руку простягнути. Особливо багато лушпиння від насіння, яке люди полюбляють лузати на зупинці. Прибирати доводиться знову ж таки Івану Юхимовичу. І нехай ця зупинка далека від подібного роду капітальних будівель, вона все ж має назву: “Забрід” – саме так у селі називають цю місцину. Іван Юхимович ще дуже хоче світло зробити над зупинкою. Бо ж і стовп електричний при дорозі стоїть, вкрути лампочку – буде вуличний ліхтар. Вже серйозно задумався над цим питанням.
Правду кажуть: очі не бачать – серце не болить. У Івана Сорочука все навпаки: серце болить, та людей шкода, коли бачить, як ті “ламаються” під час ожеледиці.
– Минулої зими ця дорога якось перетворилася на суцільне скло, – згадує дядько Іван. – Що вже людей падало на ній! Ну, не можна без сліз дивитися! Однієї днини не витримав. Запряг свого коника, поїхав за село, накопав там піску і розкидав його по всій дорозі. І так кілька разів. У сільській раді навіть дякували.
...От такі вони – сільські ентузіасти-благодійники. І на сесії не засідають. Як треба, то піском дорогу посиплють, щоб люди не падали. Або й взагалі – зупинку зроблять, аби народ “не кис” просто неба...
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
