Будував палаци для коханок
Підпис відсутній
Коли Світлана зайшла в аудиторію, Роман не міг відірвати від неї погляду. Струнка, з довгим чорним волоссям, великі виразні очі та чарівна усмішка. Подумав: може, то доля? Через рік, після закінчення першого курсу, молоді й справді одружилися. Хоч попереду було ще чотири роки навчання, але коли любов справжня, хіба якісь проблеми можуть стати на заваді щастю? Найбільшою радістю для молодят було отримання в гуртожитку окремої кімнати. Цей тихий сімейний куточок Світлана пофарбувала, вичистила від бруду, прибрала, як могла. Роман, дивлячись на старання дружини, сказав: “От побачиш, ми ще матимемо палац”. “Та нащо ж той палац? – сміялася. – Хатинку хочу. Затишну, і щоб діти там щебетали. А головне, щоб щастя нас не покидало...”
...Роман стрімко піднімався вгору по кар’єрній драбині. Спочатку працював у школі вчителем, потім її директором, далі – робота в райцентрі. Та через рік вони знову пакували валізи, тепер вже переїжджали в обласний центр. Скільки вони зі Світланою змінили квартир, вона вже й порахувати не може. Опинившись у великому місті, подружжя одразу отримало чотирикімнатну квартиру. Саме в цих апартаментах було де розвернутися двом дітлахам. Світлана, народивши сина і доньку, закинула роботу і всю себе віддавала сім’ї. Чи подобалося їй це, вона не думала, вважала, що родинний затишок – найголовніше. І тільки дружина може його створити. Коли Роман повертався з роботи, його чекала усміхнена Світлана, на столі – варене, печене, парене.
Коли Роман потрапив в аварію й півроку не міг ходити, дружина його ледь не на руках носила. І таки виходила.
На свою голову, як потім не раз думала. Може, краще було, якби він не ходив? Потім гнала від себе ці думки, називала себе егоїсткою, що зациклилась на образах. А ображатися таки було на що. Іноді Роман “затримувався” з друзями до ночі. Приходив, ховав від дружини очі. Наступного дня Світлана могла помітити на його сорочці губну помаду... Затримки з друзями стали нормою. А згодом коханий й ночувати додому не приходив.
Відверта розмова з Романом ні до чого не привела. Він розлютився і випалив: “Чого тобі бракує? Палац добудовую. Всім необхідним забезпечена, одяг найкращий. Чого тобі треба?” “Спокою і правди”, – казала. “А всього не можна схопити...” – кинув в обличчя, гримнувши дверима.
...Вони переїхали в новий дім, коли син закінчував школу. Тоді ще Роман сказав: “І коли ж виріс?” Як пішов Сергійко навчатися, так і не повернувся в простору батьківську оселю – не хотілося йому сюди. А потім виборов міжнародну стипендію й поїхав навчатися за кордон. Слідом за братом через два роки туди вирушила й сестра. Світлана у цьому палаці сама – без дітей, без Романа (бо він тепер міг тижнями не повертатися додому), почувалася, як у в’язниці. Саме цього найбільше боялася. Ще більше боляче стало тоді, коли подруга повідомила, що подібний палац Роман побудував своїй секретарці. З нею він “крутить шури-мури” вже літ з десять. А рік тому на одній вечірці він підчепив собі нову кралю, якусь бізнес-вумен. “Правда, вона тільки з нього гроші видоїть, – торохкотіла у слухавку інститутська подруга. – Вона вже не одним грошовитим мішком так скористалася. Один їй машину купив, інший квартиру, третій свій бізнес допоміг започаткувати. А що вона хоче з твого Ромка?” “Мабуть, палац...” – мовила Світлана і поклала слухавку.
Приїхав до дружини на інвалідному візку
...Скільки вона сюди не приїжджала? Тридцять літ? Чи більше? Цвіли черешневі садки, гули бджоли. Хата самотніми вікнами дивилася в світ. О, тут не одна така. І люди змінилися. Як сон... До Світлани підійшла якась жінка: “Ви хочете хату купити чи до когось приїхали?” “Та ні, то моя батьківщина. От хочу поселитися тут.” “Тепер у вашому селі багато людей собі пустки покупляли. І ми приїхали й баби Данилихи хатину придбали. Де вже на пенсії у тому задушливому місті пріти. А тут і ліс, і річка. А повітря яке...”
Ціле літо Світлана провела у клопотах. Наскільки можна було, відремонтувала стару хату, навела лад на подвір’ї, зорала город. Вже спланувала, що садитиме-сіятиме наступного року. Тільки ці сільські клопоти допомогли їй забути Романа. Хоча часом все ж ловила себе на думці, що і далі любить його. І якби він попросив вибачення за своє розгульне життя, вона б до нього повернулася. Але він навіть не намагався її шукати. Йому добре жилося з черговою молодою жінкою.
Світлана потоваришувала у селі з подружжям, яке приїхало зі Львова. Ті так активно влилися в життя села, що брали участь у різних заходах, які проводили в клубі. Не давали сумувати й Світлані. А коли в лісі починали рости гриби, то всі дружно ходили по боровички та маслюки. Діти Світлани так і залишилися жити за кордоном. Це через них жінка дізнавалася, як живе її любий Роман: бізнес процвітав, він і далі захоплювався молоденькими жінками та дівчатами, хоча давно голову посріблила сивина. Якось її син Сергій спересердя сказав їй по телефону: “І що то гроші роблять. Та посади нашого татуся в трактор, на голову одягни вушанку, і жодна жінка не подивиться... От побачиш, мамо, він ще до тебе приповзе...” І як у воду дивився. Правда, сталося це через десять літ після цієї розмови.
...Шикарна іномарка зупинилася біля Світланиного саду. Вона якраз збирала яблука у фартух. “І хто б міг заглянути сюди?” – подумала. Але зараз багато тут їздить авто, власники яких шукають собі тиху місцинку серед природи. Яблука гупнули з фартуха додолу, і Світлана ледь не зомліла, коли у вікні машини побачила обличчя Романа. Змучене, зболене... А з іншого усміхався Сергійко. Син миттю опинився біля мами і зашепотів: “Привіт. Ми не хотіли тебе хвилювати. Тата розбив інсульт, він довго лежав у лікарні. Біля нього сидів я. А коли постало питання, куди його забирати, ота, ну... Його чергова пасія навідріз відмовилася його доглядати. Тато розпорядився продати наш величезний будинок і... І попросився до тебе... Приймеш?” – син благальними очима глянув в очі матері. Куди ж їй було діватися, коли вона й досі любила Романа, незважаючи на всі його зради.
Коли вляглася пилюка за автомобілем, який від’їжджав, Світлана підійшла до Романа. Він сидів на інвалідному візку, і жінка мовчки поштовхала його в хату. В оселі пахло борщем. “Давно такого не їв”, – мовив Роман. “А як же суші, шашлики в ресторанах?” – почала Світлана і замовкла, побачивши сльози в його очах. Їй так кортіло вихлюпнути всю образу на його сиву голову, щоб він знав, скільки сліз і болю їй завдав. Але він перебив її: “Не треба. Мене і так Бог покарав. Коли лежав в палаті й не було кому прийти до мене, аж поки не зателефонував Сергійкові, я так багато передумав. І зрозумів, що тільки з тобою був по-справжньому щасливим. Як важко тобі було, коли я півроку лежав після аварії. І всі ці загули... Ну, прости мене... Всім хати будував, а у своїй власній щастя не мав. Ота хатинка твоїх батьків мені зараз дорожча за всі палаци...” Що їй сказати? Мовчки налила в миску борщу. Помила яблука й поставила на стіл. Запарила на травах чай і подала вишневе варення... На підвіконні муркотів кіт, і сонце кинуло свій промінь на букет рожевих жоржин на столі. Роман розридався...
Маргарита ІВАНОВСЬКА,
Рівненська область
| Comments: |
