Піднімаюсь на Сінай. Дай же сили, Боже, дай!
Такі краєвиди відкриваються з гори Сінай
Такі краєвиди відкриваються з гори Сінай
Наступного дня ми встали раненько і взяли курс на Сінайський півострів у Єгипет. Дорога була нелегкою, забрала майже цілий день. 550 кілометрів в основному пустелею і гірською місцевістю. І враз перед нами постала серед каменю і піску велична споруда монастиря, яка одночасно була схожою на фортецю. Тут нарешті погляд натрапив на зелений колір: несміливо тулилися до стін кілька пальм, маленьких кущиків. Оазис духовності, віри і надії біля підніжжя велетенських гір. Це і є монастир святої великомучениці Катерини.
Монастир був збудований у роки правління імператора Юстиніана приблизно у 550 році, і за п’ятнадцять століть майже не змінився. Усі завойовники-мусульмани, хрестоносці, мамелюки, османці, армія Наполеона, єгиптяни та ізраїльтяни проявили до нього повагу.
Одразу в Преображенському храмі монастиря відслужили вечірню спільно з грецькими монахами. Надворі сутеніло, а в храмі було ще темніше, лише світилося кілька лампад та свічок. Молитви священнослужителів, піснеспівів піднімалися до куполів, там відбивалися і лягали на душу, як Божий дар, Божа благодать. Здається, навіть серце у ті хвилини билося тихіше і подих був повільнішим. Бо ми у ті миті злилися воєдино в душевному пориві. Ікони, старовинна дерев’яна різьба повернули нас у ті далекі століття, коли тут молилися перші монахи – сподвижники Христові. Вони ніби були десь поруч, молилися разом з нами.
Після молебеню нам дали можливість прикластися до мощей святої великомучениці Катерини: голови і фрагменту руки. Хто ж вона така? (До речі, свято її імені було 7 грудня).
Свята Катерина була дочкою правителя Олександрії Єгипетської. Блискуче освічена красуня ні за кого зі знатних женихів не хотіла виходити заміж, бо вважала їх недостойними себе. Її мати, таємна християнка, послала доньку до свого духовного отця. І той сказав, що знає Юнака, котрий переважає її у красі, і мудрість Його керує усім на світі. Образ небесного Жениха так полонив душу гордої красуні, що вона стала ревно молитися, щоб побачити Його. Катерина знову прийшла до старця, який настановив у вірі і охрестив її. Тоді одного разу Катерині явилося видіння – Богородиця з Дитям. Господь подарував перстень і обручив її. Коли свята пробудилася від сну, на руці світилася обручка.
Відтоді Катерина вірою і правдою стала служити Господу. У той час на язичницьке свято в Олександрію приїхав імператор Максимін. Приносили в жертву тварин, катували і спалювали християн. Катерина сміливо прийшла до імператора і викрила помилки язичників. Максимін, щоб переконати святу, звелів зібрати 50 наймудріших мужів імперії. Але після спілкування зі святою Катериною всі вони увірували в Христа. Тоді за наказом імператора мудреців спалили, а Катерину після катувань кинули у в’язницю, а пізніше обезголовили. Мощі святої великомучениці Катерини ангели перенесли на Сінайську гору, а в четвертому столітті – у храм сінайського монастиря, котрий став носити її ім’я.
...Того вечора відвідали музей, який знаходиться тут же. У ньому – рідкісні ікони, старовинні (ІV-VІ століття), безцінні. Особливо привернув нашу увагу один експонат: мармуровий саркофаг для мощей святої Катерини. Його виготовили запорозькі козаки і подарували монастирю. За територією монастиря-замку є храм святого мученика Трифона, а під ним є своєрідне кладовище. Тут знаходяться останки сотень-тисяч монахів, котрі віками служили в цій сінайській обителі.
Опівночі у невеликій церкві святого Трифона владика Ніфонт з батюшками-паломниками відслужили Божественну літургію. Пізніше усіх посповідали і причастили. О третій ночі ми вирушили на Сінайську гору.
Такі краєвиди відкриваються з гори Сінай
Десятки, а може, й сотні разів доводилося чути про цю заповітну, знамениту на весь світ гору. І от тепер стоїш перед нею і стає чогось страшно. Чи вдасться піднятися наверх? Позаду важкий переїзд з Єрусалима, цілий день на ногах, практично безсонна ніч.
Без галасу, принишкло з провідниками виходимо з монастиря. То тут, то там блимають підсліпуваті вогники ліхтариків. Десь через півкілометра почали з’являтися перші верблюди. На них їдуть слабші. Попереду йде жіночка з Москви. Постійно нарікає на біль у ногах. Їй допомагає дочка, котра просить матір сісти на верблюда. Ще через кількасот метрів старша москвичка погоджується. Їде тепер позаду, але бурчить і плачеться, що звалиться у прірву. І сміх, і гріх.
Відчуваю, що з кожним десятком метрів йти стає усе важче. Зате піднявся вище місяць, і стало видніше. Мене минає група китайців. Невисокі, зосереджені, перекидаються фразами. Гірська стежка в’ється вгору серпантином. Через якихось 300-400 метрів – освітлені майданчики з кіосками. Тут паломники відпочивають, п’ють воду, чай. Чим вище піднімаєшся, тим більше людей. Далі усі рухаються повільніше. В голові почало шуміти. Очевидно, піднявся тиск. Сталося те, чого найбільше боявся. Вкинув у рот кілька завчасно приготовлених таблеток. Стало страшнувато, що можу не дійти до вершини. Наша група розбрелася. Наздоганяю двох літніх жіночок.
– Дівчата, не притомилися? – запитую.
– Та поки що ні. Не знаємо, як буде далі, – відповідають досить бадьоро.
– Мені нелегко, а як же вам? Вибачте за нескромність, мабуть, і за шістдесят маєте? – підтримую розмову, щоб веселіше було.
– Мені шістдесят вісім, а їй, – показала на подругу та жінка, що йшла ближче, – без одного вісімдесят.
Як у таких випадках каже нинішня молодь, мені перемкнуло. І що було тут казати і чого прислухатися до своїх тисків і болей, коли я отій бабусі в сини годжуся.
Почав згадувати розповідь матушки Магдалини, нашого чудового гіда, про гору Сінай, Мойсея, котрому Бог вручав на вершині скрижалі з десятьма заповідями. Вважається, що тим, хто підніметься на вершину священної гори, будуть відпущені гріхи. Я ж не стільки думаю про це, як про те, що просто зобов’язаний підкорити цю легендарну гору. Можливо, такої нагоди більше в житті не трапиться.
Під місяцем забовваніла вершина. Здається, вже рукою подати. Величезна стоянка верблюдів. Тут закінчується їхня участь у сходженні на Сінай. Далі починається стрімкий підйом, щось схоже на східці. Ніби їх є сімсот (приблизно 35-40-поверховий будинок). Подув сильний вітер. Як виявилося, найважче тільки почалося. Просування геть уповільнилося. Тихо шепотів “Отче наш” і просив Бога дати сили дійти до вершини. Бачу, як трудно не лише мені.
Мабуть, такою ж нелегкою є і дорога до Господа. У ваганнях, сумнівах, спокусах. Треба зуміти себе побороти, повірити, серцем і душею сприйняти. Це теж нелегкий труд.
Ще крок, ще один. Ніби з’явилося друге дихання. До вершини рукою подати. Нарешті я тут! Зібралося вже чимало людей. На сході небо світліє, внизу відкриваються чудові краєвиди гір. Несамовито шмагає вітер. Та на це ніхто не звертає уваги. Люди фотографуються, наші священики співають молитовних пісень, паломники їх підтримують. Втома зовсім не відчувається. Навіть уже й не віриться, що позаду десять кілометрів нелегкого переходу.
Скоро зовсім розвиднілося. Хотілося вірити, що Бог оцінив наші труди, благословив і гріхи наші простив. Назад йти було зовсім легко, хоч спускатися з гір – теж непроста справа. До восьмої ранку ми були уже в монастирі святої Катерини. Майже цілий день зайняла дорога до Єрусалиму. Проте втоми не відчував. Чи то зіграло душевне піднесення, але, мабуть, то благодатна сила Божа!
Євген ХОТИМЧУК,
Сінай – Єрусалим – Луцьк
| Comments: |
