Без ніг – за кермом «Москвича» і навіть комбайна

Сьогодні буденні життєві труднощі підкошують багатьох здорових працездатних людей. Зневіра і відчай одних топлять у чарці, інших штовхають на страшні відчайдушні кроки. Що вже казати про тих, хто обділений можливістю вести повноцінне життя – часто розпач просто доїдає. Історія ратнівчанина Віктора Приймачука – приклад для кожного, хто зневірився. Він ще у дитинстві втратив обидві ноги, проте зумів навчитися не тільки ходити, а й їздити на велосипеді, лижах, ковзанах, мотоциклі, керувати легковими та вантажними автомобілями, навіть виходити у жнива на комбайні! Віктор одружився з красунею із сусіднього села, вони разом виховали п’ятьох дітей і вже няньчать чотирьох онуків.

Силосорізка затягнула маля під ножі
Ми зустрілися з нашим героєм напередодні 3 грудня – Міжнародного дня інвалідів.
Нещастя трапилося давно. Віктор Приймачук сьогодні розповідає про все легко, спокійно, наче історію з кінофільму чи уривок з прочитаної книги. Ніби й не з ним це сталося і не йому доводилося багато літ пристосовуватися до життя через втрату ніг.
Не приховує: страшні спогади стерлися з пам’яті – йому ж було всього рочок і сім місяців. Проте мама не раз над ним плакала, розповідаючи, як не вгледіла, коли силосорізка затягнула його під ножі. Був початок 50-х. Тато служив в армії, а мама з малим Вітею на руках мусила виходити на роботу. І того дня взяла сина на ферму. З’явилася вільна хвилинка – сіла перепочити на силосорізку, яка тоді не працювала, й маля посадила поруч. Але в той момент дівчата покликали Галину, аби допомогла засипати зерно в круподерку. Вона залишила сина самого. А дитя, очевидно, бажаючи і собі злізти, вхопилося за важіль. Машина запрацювала...
Маля закричало від нестерпного болю. Галина кинулася до сина й знепритомніла, побачивши закривавлені ноги Віті. Благо, дівчата не розгубилися, зупинили техніку й дістали розтрощені ніжки маляти. Дорогоцінна була кожна хвилина. Автівки тоді на фермі не було, тож хлоп’я поклали на воза і кіньми добиралися до райцентру. Ратнівські лікарі врятували маленькому пацієнтові життя, проте зберегти ніжки не вдалося – обидві кінцівки довелося ампутувати трохи нижче коліна.
Два роки Віктор “виходив” на вулицю тільки у тата чи мами на руках, а вдома лише повзав по підлозі. А тоді йому привезли перші протези. Хлопчик не розумів, чому його “штучні ноги” не слухаються і він не може бігати, як його менші брати, чому протези натирають страшні рани на куксах, проте вперто робив крок за кроком. І коли прийшов час йти у перший клас, він пішов до школи... сам!
Грав у футбол і з’їжджав на лижах з трампліна
Чи були конфлікти з однолітками, чи відчував неприязнь школярів, чув насмішки? Віктор запевняє: такого не було. Не тому, що його жаліли (він дотепер не сприймає на свою адресу це слово – “жалість”), а тому, що намагався ні в чому не уступати здоровим дітям. Думаєте, сидів на траві, спостерігаючи, як хлопці на вигоні за селом у м’яча ганяють? Дзуськи! Сам бігав, навіть голи умудрявся забивати! Й на уроках фізкультури постійно діймав вчителя, аби той дозволив йому усі вправи на рівні з однокласниками виконувати. Звісно, кроси не бігав, проте на лижах їздив добре, навіть з трампліна з’їжджав! І на ковзанах кататися пробував. Хоча зізнається, що виходило це не надто вправно.
– У дитинстві, молодості я взагалі не вважав себе інвалідом, – каже Віктор Сергійович. – Міг же робити майже все. Друзі каталися на велосипедах – і я навчився, захотів опанувати мотоцикл – вийшло. За кермо автомобіля мене вперше посадив тато (він працював шофером у колгоспі). Це відчуття ніколи не забуду. Коли самому вдалося натиснути на педалі і машина рушила з місця!
А ще пригадує, як без прав 18 літ катався мотоциклом, як без офіційних дозволів керував ЗіЛом, МАЗом, КамАЗом, як виходив у поле на комбайні. Розповідає, як, попри великий водійський стаж, було важко добитися можливості отримати посвідчення водія. Проте йому таки пішли на поступку, і у 90-х роках Приймачук документ отримав.
Валентина знала про нелегку долю Віктора. Та це не стало перешкодою їхньому коханню. Чим підкорив дівчину? Каже, спокійний був, врівноважений, добрий, якийсь відмінний від решти. Серце підказувало, що ніколи не скривдить. І коли батьки відмовляли доньку від цього шлюбу, вона категорично відповіла: “Він теж хоче бути щасливим”.
У парі Віктор з Валею уже 33 роки. Навпіл ділять усе – і сімейні клопоти та переживання, і радощі. А тішитися є чим. Дав Бог силу виховати п’ятьох діток. Тепер, кажуть, аби здоров’я не підводило, щоб хоч чимось допомогти ще й внукам. А час зараз для них дуже тяжкий – усі Приймачуки безробітні.
Щоб вижити, доводиться голові сімейства таксувати. Ще кілька років тому це заняття було його ремеслом. Проте сьогодні вже й здоров’я не те, та й прибуток не такий добрий. Тож зізнається, що лише інколи виїжджає на роботу вночі. І якщо замовляє авто людина, яка не знає Віктора, ніколи й не здогадається, що керує “москаликом” людина без ніг.

– Коли тисну на педалі, мені інколи здається, що відчуваю пальці ніг, – зізнається Віктор Сергійович. – А тоді ловлю себе на думці, що пальців давно нема... Та підсвідомо я ними все одно ворушу.
Новими протезами держава забезпечує Приймачука щороку. Проте кожного разу він мусить проходити комплексний медогляд (нібито у нього за рік могли вирости ноги?). З протезами видають по парі літнього і зимового взуття. Однак така взувачка недовговічна, нарікає Віктор Сергійович, тож змушений ще докуповувати пару-другу на базарі, прилаштовуючи туфлі 40-го розміру до своїх штучних ступнів.
– Мені б автомобіль на ручному керуванні, зникло б багато проблем, – каже Віктор Приймачук. – На черзі  стою вже понад 15 років, і все нема. Чи ж дочекаюся? Інколи аж не віриться, що таке щастя буде.
Як повідомили нам у головному управлінні праці та соціального захисту населення при Волинській облдержадміністрації, Приймачук на черзі 69-й. Нині видають автомобілі тим, хто став на чергу у... березні 1993 року. Якщо врахувати, що останні роки держава на Волині вручає до семидесяти авто, то надія отримати “Славуту” у наступному, 2009-му, є.
А поки Віктор Сергійович крутить кермо старенького “Москвича”, якого кілька років тому купив з рук за дві з хвостиком сотні доларів. На цій “доходязі”, як сам жартома називає (автомобілю вже 24 роки), старається заробити хоч якусь копійку для сім’ї. Іншого виходу у Приймачуків зараз нема, бо живуть з дружиною лише на дві пенсії, одна з яких йде на оплату житла, інша – на сякі-такі харчі та ліки...
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•