Облисілого хлопця з Волині вилікували на Кубі

Петро Ковальчук із Язавні Ратнівського району ріс, як усі діти, життєрадісним і рухливим хлопчиком. Сумлінно вчився у школі, допомагав батькам по господарству. Та у четвертому класі в нього почали з’являтися на голові лисі плями. Одна, друга, третя... Спочатку після традиційного лікування вони щезали. Але через два роки волосся вилізло зовсім. Де тільки не шукали порятунку батьки – та все намарно. І, крім фізичної вади, через що хлопець комплексував, його мучив нестерпний головний біль. Хтозна, скільки ще так тривало б, якби не одна оказія...

Пригода   у громадському транспорті
Батьки дуже переживали за сина. Бувалий у бувальцях Володимир Миколайович, якого у селі називають одеситом (через те, що шукав ліпшого життя на Одещині і вісім років пропрацював там з дружиною на заводі «Мікрон»),  поїздив з Петром по клініках та світилах медицини. Коли у луцькій лікарні переводили хлопця з відділення у відділення, забрав та повіз до Києва. Але ні у столиці, ні у Львові, куди теж зверталися, ніхто не міг сказати, що то за хвороба і чому випадає волосся. Переконували тільки, що це не грибкове захворювання, а причину треба шукати всередині, проте знайти так і не змогли. Радили поїхати на лікування за кордон, скажімо на Кубу. Звісно, багатодітна родина (а у Ковальчуків аж десятеро дітей!) не могла скористатися цими порадами. Бо для такої поїздки потрібні чималі гроші.
Після більш ніж трирічних митарств по клініках та інститутах батько вкрай пригнічений повертався від головного дерматолога України, який теж нічим не порадував, тільки призначив те саме лікування. Спустошений відчаєм та безнадією, чоловік випив з горя сто грамів і став добиратися до тимчасового пристанища тролейбусом. Як завжди, у громадському транспорті було повно народу. Пробираючись, Володимир ненароком наступив на ногу одній столичній дамі. Вона голосно обурилася. А він у відповідь не забарився з «компліментами». Зчинилася перепалка. Але коли обоє вийшли на одній зупинці, до жінки раптом прийшло прозріння, і вона звернулася до свого кривдника лагідно: «Чоловіче, що з вами? Напевне, у вас велике горе?» І Володимир Миколайович, вибачившись за хамство, поділився своїм болем. «Здається, я зможу вам допомогти», – сказала обнадійливо милосердна пані.
Наступного дня у призначений час вона повела батька та сина до науково-медичного центру, яким керує її родич. Там ретельно обстежили хлопця, і досвідчений лікар Тетяна Липинська діагностувала причину облисіння та головного болю – токсичне ураження печінки. Призначили лікування. З часом біль зменшився, і на голові почав з’являтися пушок.
Якось одного зимового дня у Язавню зателефонували з Києва. Повідомили, що до Луцька за чорнобильською програмою прибули кубинські лікарі, щоб відібрати дітей на оздоровлення. Радили будь-що потрапити до них на прийом.
Петра (хоч і брали дітей віком до 14 років, а йому було вже 17) оглянули і погодилися лікувати. Зіграло роль те, що у хлопця важка недуга і він з багатодітної сім’ї.
Казка закінчилася, треба заробляти на хліб

Десять місяців пробув Петро на Кубі. Привіз звідти грамоти як капітан кращої футбольної команди і чимало фотографій. Із розповіді матері-героїні Олени Нестерівни дізнаємося, що дуже добре йому там було. Замість обіцяних трьох місяців сина тримали до повного одужання, доки не очистилася печінка та на голові не виросла чуприна. Як доказ казкового раю, де пальми, сонце і море, мати загадала, щоб старша донька Інеса показала нам диск із фотографіями синового перебування на кубинському курорті в Тарарі. На усіх світлинах щаслива усмішка не сходить з Петрового обличчя. Після митарств і душевних переживань хлопець ожив, набрався сил і повністю одужав. Морський клімат, сувора бобова дієта, режим і лікування (а кожен ранок починався з намазування голови якимись цілющими бальзамами) дали хороший ефект.
Щоб син не сумував за домівкою, мама постійно, двічі на місяць, йому телефонувала – користувалася пільговими акціями мобільного зв’язку і якось вкладалася у 50 гривень. Листів майже не писала, бо вони йдуть довго. Син порадував сім’ю своїм поверненням перед самісіньким Новим роком. І коли в січні поїхав до Києва у науково-медичний центр на перевірку, там підтвердили, що печінка у нормі і пацієнт одужав.
Нам, на жаль, не пощастило застати хлопця вдома. Правда, поспілкувалися з його мамою, братиками та сестричками. А сам Петро поїхав з родичем на заробітки. Для хлопців із глибинки євроремонти – це єдиний вихід. Негоже у 18 років сидіти на шиї у батьків.
Ковальчуки, як малозабезпечена сім’я, отримують від держави дві тисячі гривень доплати на восьмеро неповнолітніх дітей. Щоб якось виживати, садять картоплю та городину і продають лишки. Мають коня, худобу та іншу живність. Усі діти влітку збирають чорниці, щоб заробити гроші на все, що треба до школи. Правда, цього літа ягід було мало, і заробітки мізерні. У багатодітній родині всі мусять працювати. Тим більше, дорослі. Батько, як столяр, весь час шукає якийсь підробіток. І старші сини теж. Хоча Петру вдихати пил та хімію на євроремонтах – великий ризик для здоров’я. Та що вдієш. Адже меншу сестричку Лілю довелося везти на операцію в Одеську очну клініку, бо має проблеми із зором. То чи є у нього інший вибір? Отож щодня з тривогою розчісує свого чуба і поглядає, чи не забагато на гребінцеві волосин. Звісно, на Кубу більше йому не потрапити, бо один тільки переліт туди і назад коштує 12 тисяч у.о. І лікування дороге. Але хто в молодості замислюється над цими проблемами?
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
і з сімейного архіву

• Нравится
•