У страшний голодомор знищили українців більше, як в останню війну

«Діти – це наше майбутнє!» – так вчив Ленін?

«Діти – це наше майбутнє!» – так вчив Ленін?

На превеликий жаль, найбільше всі ми говоримо про Голодомор, коли наближається дата вшанування жертв цього страшного, спровокованого комуністичним режимом терору проти українців. І як би Кремль, як і більшість росіян, не відхрещувався від того, що це був виключно геноцид нашої нації, проте факти – річ вперта. І саме вони та ще живі свідки доводять: більшовицька влада винищила голодом у 1921-1923, 1933-1934, 1946-1947 роках не менше п’ятнадцяти мільйонів українського народу. Та не лише у ці роки, а впродовж багатьох століть мордував і винищував нас північний сусід…

Хто не вклоняється московщині – той ворог
Яким блюзнірством є ті закиди багатьох малоросів до Президента, що, мовляв, немає чим займатися, то викидає мільйони на Батурин і пам’ятник жертвам Голодомору. Та ті мільйони до вас не дійшли б! Їх розікрали б, бо українських мільйонерів наша історія не цікавить. У них одні проблеми: на чому най-більше «накосити зелені». Хоча, звичайно, дуже прикро, що підготовка до такої дати проходила в постсовєцьких традиціях – в авральному режимі.
Нічого, крім подиву, не викликає розчарування Віктора Ющенка з приводу відмови російського Президента Медвєдєва приїхати на вшанування жертв геноциду. Кремлівські вожді ніколи не визнають цього! В російських підручниках історії сталінські дії повністю виправдані й пояснюються «історичною необхідністю». Медвєдєв цинічно заявив: «Тих, хто притягує тезу про “голодомор-геноцид”, найменше цікавить наукова точність. У хід йдуть підтасовки й перекручування, фальсифікація даних про чисельність загиблих… Коли за гаслом “осуду геноциду українців“ применшується трагедія інших постраждалих народів колишнього СРСР. Пропоную почати роботу з формування спільних підходів щодо цих подій». А хто ж вам заважає висвітлювати ці факти в Росії, у Казахстані й інших державах? Там навіть не згадують про своїх загиблих. Це що, теж має робити Україна?
Прикро інше: на українському телебаченні на передачі у Шустера, мусуючи цю тему, присутні фактично підтримали політику Кремля. Хоча чому дивуватися? Скільки у нас тих українців, яким справді болить Україна? Дуже мало. Генофонд нації винищено – на це була спрямована уся більш ніж трьохсотлітня московсько-імперська ідеологія. Українці для Москви, як кістка поперек горла стояли і стоять. А у кожної нації була і є провідна частина людей, яка формує її ДУХ. Це, так би мовити, її хребет, який потрібно зламати, щоб зробити з народу напівтруп, залишити заляканих рабів. Треба сказати, що імперська Москва і при монархах, і при генсеках досягла у цьому багато. Лише 1933 року було знищено 1649(!) українських науковців, серед яких багато істориків та літераторів (і якщо у 1932 році мали 10063 науковців та професорів, то вже у 1940 – 5 тисяч). Комуніст Постишев «прибрав» лише у Києві за один 1933 рік 30 тисяч інтелігенції! Такі цифри можна наводити й наводити. Недарма з приходом совєтів у нас зникла українська історія – всі ми вчили історію УРСР…
Хто дивиться новини, той бачив, як нащадки комуністичних людожерів грудьми захищають їхні постаменти у Києві. Взяти хоча б пам’ятник Косіору, секретарю ЦК КПУ, борцю «за щастя трудящих», який заявляв: «Оцінюючи велику працю, проведену в 1933-1939 роках у боротьбі з українськими націоналістами, працю, що її ми не припиняємо й тепер і яку вестимемо й надалі, треба сказати, що ми били націоналістів міцно і попадали, як мовиться, у самісіньку ціль». Для Москви саме слово нація – це як для бика червоний прапор. Не дивно, бо нація руйнує імперію, бо націоналіст любить і шанує своє рідне, так як добра дитина батька й матір. Тому останні представники Російської імперії, комуністи, так силувалися наплодити «совєцького народу» без роду і племені. Спочатку в Московщині ті, хто їй противився, були мазепинцями, потім петлюрівцями, бандерівцями. Тепер – оранжеві.  Якщо хтось був «антисовєтчик», то значить – бандит і ворог. А як господар-селянин, якого нова влада обідрала, як липку, мав її шанувати чи поважати? Він противився їй. Москву шанували голодранці, яким до снаги відкалатати у «колєктіві» так-сяк – і по сто грамів. 
Ось спогади Павла Шинколи, жителя села Новопавлівка на Дніпропетровщині: «Сільський злодій, комуніст Левко Куташ, жив поруч Василя Якимця. Коли одної ночі Куташ поліз до Якимця на подвір’я, той вигнав його з двору. Через два дні, коли Якимець проходив повз двір Куташа, а той стояв з 14-літнім сином Володимиром, що тримав у руці обріза  з гвинтівки, Левко Куташ сказав до сина: «Ану, чи попадеш в нього на ходу?» І показав пальцем на Якимця. Володимир вискочив на вулицю. За першим пострілом не попав, а за другим убив сусіда Якимця». А скільки таких куташів будували комунізм! Хоча не можна заперечити, що були там і порядні люди, які справді повірили в ідеї. Ідеї, мо’, й непогані, але впроваджували їх споконвічні брехуни.

Кубань – земля українців
Імперська, згодом і комуністична, Росія без України втрачала свою міць, а українці чинили найбільший спростив, і їх просто-на-просто треба було винищити. Признався ж Хрущов, що Сталін хотів усіх нас до Сибіру запроторити, але на це не вистачило сили. А тому із лозунгами на кшталт «Владу – Радам, землю – селянам!» вдався до такого цинізму, до якого не вдавався ніхто за всю історію людства – голодом виморив мільйони людей! Зараз нам доводять, що голод був і у Поволжі, і в Казахстані, і на Кубані. Хай Кремль покаже документи й цифри – чи можна ті жертви прирівняти до українських?
Якщо говорити про Кубань, найбагатший чорноземний край у Європі, то там теж винищили саме українців, понад 200 тисяч яких туди 1792 року переселила Катерина. А до 1914 року українського козацтва там налічували до мільйона і триста сорока тисяч. Ось які спогади залишив Василь Барка, український письменник, що приїхав сюди 1928 року з Донбасу й працював тут учителем. По приїзді він ще застав добробут, заснований за часів НЕПу, а коли почали насильно створювати колгоспи, то «худоба, щойно забрана туди, голодувала і гинула без належного догляду, бо там партійні керівники провадили справу на цілковитий занепад, не маючи досвіду». Недарма голосисті кубанці, охочі до співу, відразу придумали: «Наварили нам кандьору, нема солі – лиш вода! Обіцяли рай і щастя, а тут – горе і біда. Гей, гей, гей… вашу мать, нащо було нам брехать, як нема чим годувать?» 1932 року сюди прибув нарком Каганович і наказав «забрати хліб до останньої зернини». І у цих багатющих степах смерть косила людей, як у жнива хлібні поля. По станичних господарках почали ходити озброєні бригади й вигрібати усе – до найменшого клуночка з квасолею. «Навіть дитячу кашку викидають додолу і розтоптують, аби нічого не зісталося на прожиття», – казали очевидці. Якось його запросив у гості колега, з яким студіювали французьку в професорки Козлової, що скінчила Сорбону (станицю з етичних причин Барка не називає), але попередив, щоб був обережним, ідучи з вокзалу до станиці, «бо в густих бур’янах чигають людоїди, приїжджі звідкись. Вони наздоганяють перехожого, прив’язують по вірьовці на кожну руку, розтягують на сторони – і страшать ножами, аж поки приведуть до скритого огнища і там заріжуть. Взнали, що м’ясо зляканого чоловіка смачніше». Факти людоїдства на той час були непоодинокі й в Україні.
Петро Волиняк, родом з Житомирщини, теж у цей час вчителював на Кубані. Саме голод змусив його звідти втекти. Він згадує, як у спустошені села «зі Сталінграда масово їдуть рижі «Ванюшки» в конопляних лаптях і полотняних сорочках «навипуску» до колін, ще й шнурочком підперезаних». Станичники чинили спротив, а найбільш непокірні станиці потрапляли на «чорну дошку». Це для них означало кінець. Такою була й доля станиці Полтавської «кулацько-пєтлюровского гнєзда» – з 30 тисяч населення залишилося лише 95 родин! Її невдовзі перейменували на Червоноар-мійську (тепер це райцентр), «вєрную опору совєтской власті і колхозного строя». А на черзі були станиці Уманська, Староменська, Новодерев’янківська, Новомалоросійська, Новоменська... Хоча з Кубані український дух винищували довго, це вже окрема тема, проте в станицях і досі «балакають», тобто говір залишився українським, чому була приємно здивована, потрапивши туди вперше у середині 80-х років. Тут й досі вміють працювати і живуть заможно, але вплив навезених орловців, псковчан, тамбовців теж відчутний...

«Діти – це наше майбутнє!» – так вчив Ленін?

«Діти – це наше майбутнє!» – так вчив Ленін?

Поволжя рятував увесь світ
Що стосується голоду у Поволжі, який пов’язаний з великою посухою в південно-східній Європі 1921 року, то Москова тоді звернулася по допомогу до капіталістів. Але про те, що і в Україні голодує вісім мільйонів, у переговорах не згадувалося. Благодійна американська установа АРА, яка відправляла хліб в Росію, залишила про це документальні спогади. І лише коли Нансен через емі-грантів і галичан довідався про голод в Україні, сюди надійшла допомога. Але до квітня 1922 року вже померло три мільйони українців! І якщо в Поволжі ніхто «заградітельних отрядов» не виставляв, то в Україні на північ людей не відпускали. А тим часом Московський «Центральний комітет допомоги голодним» забрав з України 2941 залізничний ешелон зерна і з того вислав у Поволжя 2736 ешелони, а в Україні роздав голодуючим лише 178! То для кого це голод, а для кого геноцид?
Міг український селянин сприйняти таких «братів»? Ні. Зрозуміло, селянство боролося, як могло. І московські зайди з обрізами в руках попереджували: не хочете до нас в колгосп – поїдете піднімати «необ’ятную родіну». Й ешелонами спроваджували «кулаків» до далекого Сибіру (якщо до 1917 року там проживало 5 мільйонів населення, то тепер до 30, лише з 1946 по 1962 роки з України туди вивезли шість мільйонів). Кремль розумів, що не знищивши села, не знищить Україну – звідси виходила інтелігенція, тут зберігалися традиції. Це вже склалося історично, що у поневолених країнах творцем національної культури є село. Це коли ми мали незалежну Київську Русь, Гетьманщину, тоді місто відігравало визначну роль. Не дивно, що Ленін попереджав соратників будівників комунізму: «останній і вирішальний бій» пролетаріату буде не з міжнародним капіталізмом, а із селянством. Тому й почали «націоналізовувати» навіть пшоно, борошно, крупи, соняшники, гарбузове насіння й останній шматок хліба… Що, й за ці трофеї купували за кордоном обладнання для заводів, як пояснюють тепер комуністи? Це так «по-братськи» проводили індустріалізацію ціною мільйонів життів. Для кого будувалося те світле майбутнє, про яке нам брехали десятки років? Зрозуміло одне – не для українців. Україну перетворили на пекло. Коли тисячі трупів лежали по нашій землі, коли їх просто приорювали в полі, Кремль присягався, що «такого процвітання Україна не знала».
В селі Шамраївці на Київщині за два роки вимерло 3000 людей, у селі Шалівка на Полтавщині із 640 дворів залишилося 97. Сюди викликали «гепеушників», «які у Лукашенка знайшли багато кісток, голів і рук людських, а в печі у двох чавунах смажилося м’ясо. У Кисіля теж знайшли кістки і забиту Ганну Чаленкову, частина тіла якої варилася. У Кінаха знайшли під ліжком яму, повну кісток людських, та двоє дітей порізаних». Це не рабовласницький лад і не середньовіччя. Це так будувалась совєцька власть, а її будівничі, які вводили закони про розстріл за п’ять колосків й наказали не випускати нікого за межі України, на постаментах і досі стоять по наших селах і містах! Фашизм і нацизм засудили усім світом, а комунізм, який винищив 60 мільйонів людей, будуючи «союз нерушимый республик свободных» сидить ще й досі в українському парламенті…
І ще досі комуністи й чимало з «визволителів» нам згадують бандерівців – «бандитів, буржуазних націоналістів», які їх нищили. Не визволителів, а дикунів, що прийшли зі Сходу й не лишали каменя на камені. Скільки ними винищено історичних пам’яток, які були створені ще у ті часи, коли москвичі біля пня молилися! Імперські вожді не могли того стерпіти, що було яскравим свідченням розуму й таланту української нації. Навіть у 1941 замінували Софію Київську, але українці вчасно знайшли ті міни, а от Успенський храм у Лаврі не врятували – його знесли у повітря. Та про це все писати не переписати.
Самі росіяни залишили нам найкращі докази знущань над українцями. Візьміть роман Максимова «Денис Бушаєв» і читайте: «Україна вимирає з голоду, а ми, росіяни, їмо білий хліб, масло, сир, солодкі печива і запиваємо вином. Ми купуємо власні авто, літні дачі. І все те мають не лише члени КП, а й не члени…» За статистичними даними нас мало б бути 80 мільйонів, а скільки є... Ось так виморили голодом «члени і не члени» мільйони українців, а сюди тисячами везли пролетарів з Росії, бо той, хто мав господарку, у світ не подався б. Те лихо ми пожинаємо й досі: свідчення цього – зрусифікована Східна Україна. І всі наслідки, які випливають зі споконвічного непорозуміння між сходом і заходом…
«Як будете в церкві й слухатимете 12 Євангліїв про страсті Христові, як будуть обносити Святу Плащаницю довкола Церкви, як співатимуть радісне «Христос Воскрес»! – згадайте про мучеників України. Згадайте про всіх, кого знищила Москва, згадайте й про тих, хто зі зброєю в руках боронив рідну землю від московських наїзників і своїх юд-запроданців. Воскресне Матір-Україна, скине із себе московсько-большевицьке ярмо…» – цю заповідь Симона Петлюри без валер’янки читати не можна. Україна воскресла, але, на жаль, її кращі діти лежать у землі. На їхніх кістках і крові Москва підняла свої простори. І ми маємо про це пам’ятати завжди.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА

ч

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>