***
Ще навчаючись у школі, Роман знав, що буде лікарем. Йому дуже легко давалися точні предмети, і він поступив до Львівського медінституту, хоча чимало знайомих пророкували, що без знайомств туди нічого пертися. «Певно, хоч якусь частину розумних студентів хочуть мати усі вузи», – аж сам здивувався такому везінню. Навчання в інституті теж давалося легко, але навантаження були, звісно, не ті, що у школі, тому доводилося засиджуватися над книгами у читалці до вечора. Сесії він здавав успішно, а тому хірургічний відділ для нього теж був відкритим. За книгами й заняттями не помітив, як пролетіли три курси.
– Вже міг би трохи й з дівчатами шури-мури заводити, – не раз закидав його студентський товариш.
– Шури-мури можуть погано закінчитися.
– З розумом треба все робити, – доводив Мітька.
І якось він таки витягнув Романа в гуртожиток до своєї однокласниці Галі, яка навчалася в університеті на філфаці. Вечір з дівчатами пройшов весело. Галя Романові одразу сподобалася: з величезними зеленими очима і гарним білявим волоссям вона нагадувала йому тих дівчат-ангелочків, яких малювали колись сліпі художники. Навіть в його мами висить така картина на стіні у літній кухні. А ще дівчина мила і спокійна...
– Ти помітив, як Ірка перед тобою стелилася? – не втримався Мітька, коли вийшли на вулицю.
– Причому тут Ірка? – невдоволено буркнув Роман.
– А ти, мо’, око на Галю положив? Ти дивись мені, Галя дуже хороша дівчина, і не треба їй голову морочити, бо... – не встиг договорити, як почув у відповідь:
– Ти мені вже не вказуй, на кого дивитися. Галю твою не зачеплю, не хвилюйся.
Він і без Мітьки зрозумів, що сподобався Галиній подрузі. Наступного разу та не знала, як хлопцеві догодити. Йому це лестило. Хоч погляд кидав на Галю й далі, та Ірка виявилася здібнішою й наполегливішою у вмінні причаровувати, скоро вони вже зустрічалися.
«Якщо дівка хоче вкрутити, то вкрутить» – ці мамині слова Роман пригадав, коли дівчина сповістила, що вагітна. Відмовитися від дитини не міг, зрештою, батьки наполягли б, аби їхнє внуча не росло сиротою. Але саме тоді зрозумів, що Іра – не та жінка, з якою хотів би прожити життя. «Раніше треба було про це думати», – картав себе і готувався до весілля.
***
Після закінчення інституту він без проблем влаштувався на роботу у львівську лікарню. Іра була хорошою мамою, гарною господинею, але не було в ній чи то шарму, чи якоїсь ізюминки – Роман і сам не розумів, чого йому не вистачало у жінці. Ну, не до душі, та й усе. Не раз перед очима з’являлася зеленоока Галя... А час йшов. Вони вже мали квартиру, авто, жили досить заможно. Чому дивуватися – на той час Роман Михайлович став професійним хірургом, спеціалістом з ім’ям. Донька закінчувала школу і теж хотіла стати лікарем. Здавалося, все, що треба, чоловік мав, та серце хотіло чогось більшого, окрім забезпечених буднів та людського визнання. І те більше прийшло з появою у їхній лікарні Тамари.
Він помітив її одразу – такі ж світлі коси й великі зеленкуваті очі, як у Галі зі студентських років. Спочатку вони віталися, потім почали перемовлятися, згодом стали знаходити теми для розмови. А коли випала нагода підвезти Тому (так її називали колеги) додому, не міг не скористатися нею і не запросити на філіжанку кави. Тома не відмовила. Тут він довідався, що вона родом зі Львова й повернулася додому з Дніпропетровська після розлучення з чоловіком. Дві години при свічках у затишному ресторані видалися секундою. Такого задоволення Роман не відчував уже давно. Його очі аж світилися, коли йшов додому зі стоянки. Він не думав, що і як буде, він хотів одного – аби ця жінка була його... Через декілька днів, навіть не шукаючи приводу, знову запросив її до ресторану. Цього разу вони виїхали подалі від Львова у тихе затишне місце, де можна було замовити вечерю в окремий номер. І тут його бажання здійснилося. Нарешті він знайшов ту, яку так довго вимальовував у своїй уяві...
***
Хоча на людях вони не видавали своїх стосунків, але таке не залишається непоміченим. Тож досить скоро в лікарні заговорили про роман між Романом Михайловичем та новенькою. До дружини ці чутки дійшли найбанальнішим шляхом. Вона поверталася з роботи і почула, як в маршрутці дві жінки, які сиділи за нею, з цікавістю обговорюють стосунки своїх колег, а коли вловила прізвище чоловіка, прислухалася уважніше й зрозуміла: та це ж про її Романа говорять!
«Ось які у нього справи і купа роботи! Так безсовісно дурив її останнім часом. Навіть і не здогадувалася, що у нього могла з’явитися коханка», – з очима, повними сліз, бігла додому. Зрозуміло, чоловіка в хаті не було. Донька теж десь в бібліотеці пропадала. Зателефонувала по мобільному до Романа і як завжди почула:
– Затримаюся, маю роботу.
– Зі своєю курвою, про яку вже Львів говорить? – не втрималася Іра, а в трубці лише запікало.
Та ніч запам’ятається обом – таких «розборок» між ними ще не було ніколи. Чим тільки Ірина не погрожувала чоловікові у випадку, якщо він не забуде свою коханку. Але він стояв на своєму: подаватиме на розлучення. І через декілька днів зібрав речі. Йти було нікуди. Тома жила з мамою в однокімнатній квартирі. Колишню велику квартиру мама розміняла і двокімнатну віддала синові після його одруження. Спочатку перебрався до колеги на дачу. Лікарня аж гула від таких новин, тим більше, коли довідалися, що дружина спалила йому машину. Тома не могла пережити людських пересудів і заявила, що виїжджає до Італії, куди кликала подруга. Так і зробила.
Роман зрозумів, що без Томи йому теж тут нічого робити. Вечорами тинявся по найманій квартирі, як душа без тіла. І зважився на рішучий крок – підготував документи й подався до коханої, не уявляючи, чим там буде займатися. Перший тиждень пройшов романтично. Усі вечори вони з Томою не могли намилуватися одне одним, але треба було думати про роботу, спільне житло. Це у Львові роман Михайлович був шанованим спеціалістом, а тут – українським заробітчанином. Щоб хоч десь зачепитися, погодився доглядати старого чоловіка.
І коли вперше одягав рукавички не до операційного столу, а для того, щоб прибрати в квартирі, його мало не знудило. З ним такого не було навіть тоді, коли вперше розтинав труп. Відтоді романтичний настрій Романа почав трохи згасати, а в голові роїлися чорні думки. Тома це помічала, але чим тут зарадиш?
***
Цей старий як втягнув у депресію, так фактично і врятував з неї. Після того, як йому стало погано і його витягнув з того світу Роман Михайлович, чекаючи на «швидку», про нього довідалися в місцевій лікарні. Спочатку запропонували роботу медбрата. Це хоч якось підбадьорило сорокарічного чоловіка, незважаючи на те, що треба було економити на всьому. Стягувалися, щоб зібрати копійку і виїхати в Україну, де треба було купити житло. Згодом його призначили у якесь відділення – як кажуть, лід зрушився. Звичайно, не шикували й тепер, проте змогли придбати авто, почали виїжджати на вихідні в інші країни і навіть задумалися, чи варто повертатися додому, хоча обоє скучали за рідною Львівщиною.
***
– Не шкодуєш, що такого натворив? – поцікавився Мітька, у якого Роман гостював, приїхавши у відпустку в Україну.
– Було, що мало розум не втратив від розпачу. Молодий, здоровий, відомий хірург, і підтираю дідові зад. Навіть Томка не втішала, хоча люблю її і ні з ким іншим себе не уявляю. Не знаю, чим це все скінчилося б, якби не пощастило влаштуватися на роботу в лікарню. Тепер, здається, найстрашніше позаду. Думаю, що все буде добре. Треба лише доньці допомогти піднятися. Багато втратив, але кохання таки знайшов. То не сивина в голову, а біс в ребро. Тобі зрозуміти це важко...
Олеся ХАРЧУК
Comments: |