Надмогильний пам’ятник від громади
У радянський період могутня комуно-совіцька пропагандистська машина постійно акцентувала на так званих “звірствах буржуазних націоналістів”, тобто бандерівців, які нібито масово винищували інтелігенцію з числа вихідців зі Сходу, Півдня чи Півночі України, котрі в повоєнний час приїжджали у Західні області й здебільшого працювали тут вчителями та медиками. На жаль, від своїх колишніх ідейних наставників не відстають і нинішні антиукраїнські сили й прибічники Кремля. Вони й сьогодні кричать в усі рупори, навіть з трибуни Верховної Ради України, про “утиски і переслідування російськомовного населення”. Красномовними підтвердженнями таких помилкових “заяв” противників державної незалежності може служити приклад із життя простої вчительки з прикарпатського села Нижній Струтин Рожнятівського району Валентини Коваль. Одразу ж після війни вона прибула сюди вчителювати. Родом була з однієї зі Східних областей України (на жаль, звідки саме – невідомо). Часи тоді були тривожні: тривав збройний спротив “червонозоряним визволителям” з боку національно-патріотичних сил. Цікавим є той факт, що Валентина Василівна довгі роки розмовляла виключно російською мовою (до речі, її ж і викладала у місцевій школі), але ніхто з повстанців-бандерівців не зводив з нею рахунки, тим більше – не намагався фізично знищити “професорку-східнячку” (так її величали нижньострутинці). Вчительку любили діти, поважали батьки, шанобливо ставилися до неї всі сельчани. Тут вона знайшла своє сімейне щастя, вийшовши заміж за фельдшера Дмитра Коваля, який, між іншим, також був “східняком”. Народили і виростили двох синів.
Десять літ тому помер Дмитро Іванович, а через три місяці після нього – і Валентина Василівна. Не стало й одного із синів, другий пропав безвісти. Обидва були неодруженими, тож не мали дітей. На спільній могилі подружжя Ковалів встановлений дерев’яний хрест, який, зрозуміло, швидко струхлявів. Кожної весни висівають на місці їхнього вічного спочинку квіти, тут частенько запалюють свічку як символ незнищенності людського духу і вічної пам’яті. Словом, за могилою доглядають. А цьогоріч колишні учні Валентини Василівни – Марія Фреїв та Марія Кравців – поставили собі за мету встановити надмогильний пам’ятник. Але де взяти кошти? Звернулися до громадян села. Відрадно, що ніхто не відмовив і вніс свою дещицю. Не залишилися осторонь педколектив школи і працівники райсанепідемстанції, де до виходу на пенсію трудився Дмитро Іванович. Підсобили і підприємці-бізнесмени. Було зібрано певну суму грошей, яку й витратили на спорудження пам’ятника, до речі, не простого, а з мармуру.
Отож марними видаються базікання з приводу того, буцімто у Західній Україні вороже ставляться до російськомовного населення. Про добрих людей, звідки б вони не походили, якої б не були національності і якою б мовою не розмовляли, згадують з трепетом і бережуть про них пам’ять. Не на словах, а на ділі.
Іван ІВАНИШИН,
Івано-Франківська область
| Comments: |
