У населеному пункті тільки чотири подружні пари
Село Нова воля розкинулося серед густого лісу, немов би в казці. Місцеві жителі цінують цю красу, але молодь тут не залишається, бо немає роботи. Колись в цьому населеному пункті проживало до трьохсот селян. Була школа.
– Я приїхала сюди після навчання працювати у 1956 році. У класах-комплектах було по 26 діток, – розповідає 75-річна вчителька-пенсіонерка Марія Мілінчук. – У 70-х роках школу закрили. І я дев’ятнадцять літ пішки ходила на роботу в Сереховичі. Хоч щоденно доводилося долати по сім кілометрів в один бік, але мене це не лякало. От тільки прикро було, що більше 10 літ у нашому селі немає жодного школяра. Що там казати – живуть одні пенсіонери.
Марія Наумівна зауважила, що в селі мешкають тільки чотири подружні пари, а то все вдовиці та вдівці, самотні люди. Майже в кожному із 26 дворів живе по одній людині. Всього ж по Новій Волі нараховується 29 громадян. Хат-пусток півсела – аж 24.
– А були часи, у нас ходило по лугах аж чотири череди корів, нині – жодної, в багатьох господарствах тримали коні. Зараз один на все село. Та й іншу живність майже ніхто не тримає: сили вже не ті, – продовжує Марія Мілінчук. – Може, утримують зо три свині на всю Нову Волю. А то все птицю. Багато хто доглядає тільки город. От і ми з чоловіком полюбляємо городину, а решту купуємо. Хоч магазину в селі немає, зате підприємці двічі на тиждень привозять до нас усе необхідне.
Оселя Мілінчуків сяє чистотою. Проживає подружжя в одній кімнатці, але тут такий порядок, що позаздрить навіть молода господиня. А жінка на це тільки зауважила: «Люблю красу. Приємно, коли хата, хай навіть старенька, доглянута. От у нас придбала оселю жіночка з Одеси – Ганна Пав-лівна Кисельова. Вона на зиму в місто їде, а навесні повертається. То поки вона приїде, я їй будиночок ззовні побілю, все позагрібаю на подвір’ї. А вона дивується і каже: «Скільки грошей я вам винна?» Та які там гроші? Ближньому треба допомагати. Виросте в мене картоплина, буряк – з нею обов’язково поділюся. Сумує вона за цим краєм...»
Чи відвоюють назву Божа Воля?
Із соцкультзакладів у селі працює тільки медпункт. І то його планують, як стверджують нововільці, закрити. А без медика їм, кволим людям, аж ніяк не можна.
В селі одна вулиця. Через хату біля пусток – засохлі будяки.
– Ніхто їх не косить. Зате скільки вужів селом влітку мандрує. Йдеш дорогою, дивись – вже й гріється на сонці, – зауважили чоловіки, що їхали на велосипеді. – Шкода, що вимирає село. А колись і пан тут жив, мав гарний маєток, землю, ліси. Хіба що в теплу пору життя у нас жвавішає. Діти привозять до дідусів і бабусь онуків. Їм тут роздолля – ліс, ягоди, гриби.
...89-річна Улита Літвінчук нещодавно поховала чоловіка. Лишилася в хаті одна. Хіба що четверо котів втішають стареньку, труться біля її ніг. Схоже, що цих тварин в селі більше, ніж людей. Бо й в оселі Марії Мілінчук їх пригрілося біля грубки двоє.
– А знаєте, що наше село колись було Божою Волею? – каже Улита Федорівна. – Мені розповідали, що колись в цих краях дуже хворіли люди. Вони запрягли волів і виїхали шукати кращу місцину. Зупинилися ось в цьому лісі і сказали: «Будемо тут жити. Яка вже буде Божа воля...» Люди зараз хочуть, щоб село перейменували. Може, краща доля в нього буде з Божою волею? Але влада того признавати не хоче.
Саме Ганна Кисельова з Одеси, для котрої Нова Воля стала другим домом, й бідкалася, щоб селу повернули стару назву. Поки що безрезультатно. А дізналася вона про цей край від ще однієї одеситки – Валентини Гуль. Вона офіційно тут живе з 1991 року. До того приїжджала в село зі своїм чоло-віком-полковником Миколою Давидовичем у гості до його батьків.
– Хоч я корінна міщанка, але мені так тут подобається. Побували з чоловіком і в Туркменії, і в Сєвєроморську, і в Мурманську, і в Москві, жили в Одесі, але обрали ось це віддалене село. І ніколи не пошкодували про свій вибір, – жваво розповідає жінка. – Що зручностей в селі нема – то не біда. Зате подивіться, які тут ліси! Коли починаються гриби, я просто живу природою. Наші бабуськи підсміюються з мене: «І коли вже вона ними наїсться?» А мені не так їсти, як збирати біленькі приємно.
Подружжя Гулів виховували тут свого внука. Кожного дня дідусь возив хлопця в Сереховичі у школу. Тепер він навчається в Одесі у морехідному коледжі при юридичній академії. Пані Валентина навідується у своє рідне місто, передає внукові передачі.
– В городі також любимо поратися. Ось розвели кримські полуниці. Словом, тут рай для нас, – продовжує Валентина Володимирівна. – Прикро, що тільки пусток багато. Якби їх продавали, я б заселила це село одеситами. Знаєте, скільки бажаючих сюди переїхати? А то розвалюються хати, ніхто збувати їх не хоче...
Марія ДУБУК,
Волинська область
Comments: |