За кошики з рогози теща купила зятеві машину
Тернопільська область
– Чого саме кошики з рогози стали ходовим ремеслом для селян з Хотовиці? – цікавлюся у тьоті Діни.
– Цього ніхто не знає. Плели їх з діда-прадіда. Шавар, як у нас називають рогозу, привозили з-під Луцька, Хмельниччини, Рівненщини.
На Кузьми й Дем’яна, 14 листопада, у нашому селі празник. До того часу закінчують усі роботи, і жінки сидять в хаті, тоді й беруться за плетіння. Я тепер теж так роблю, бо люблю все своє мати, а літом й восени є чим зайнятися. Та вже мало хто у селі плете. Молодь виїхала в місто, а ті, що зосталися, на буряках повідробляли руки. Кошики ж плести – нелегка робота. Коли вчилася в Рівненському кооперативному технікумі, набирала кошиків, яких мама наплете, і на канікулах продавала. А вони тоді були навіть по рублю, тож вторговувала копійку і мала за що жити.
Тьотя Діна розказує про своє життя, і стає зрозуміло, що людина, яка прагне жити краще і щось мати, знаходить спосіб, аби заробити гроші. А легкими вони не бувають. Легко усе дістається тим, хто вміє вкрасти.
– То Ви увесь час цим займаєтеся?
– Ні, дитино, років двадцять. Коли приїхала у Вишнівець, не мала часу для плетіння. Працювала економістом у сільпо, а коли наш район ліквідували, у Збараж стало важко їздити, тож влаштувалася тут на роботу, маю 38 років стажу. Та якось, коли ще працювала, до мене приїхала погостювати сестра з Прибалтики і каже: «Ось цей кошик 10 рублів, цей теж». А тоді 10 рублів – то були гроші. «Ох, люди, то треба їх плести!» – кажу до сестри.
Поїхали у село Будаки, воно недалеко звідси, нарізали шавару, висушили, і я стала плести. А вже тоді мали зятя, який дуже хотів машину. Кажу йому: «Будеш помагати, то буде тобі машина». Тоді всі плели: я, зять, чоловік, навіть сестра допомагала. За цілу зиму наробили, а літом на місяць поїхали в Ялту. Заробили на ті гроші десять тисяч і купили зятеві машину. Її ж тоді ще й непросто було купити. Десь знайшли аж у Ківерцях. І так фактично на тих кошиках заробляли. Моя сусідка казала: «Коли та Діна спить?» Я об’їздила з ними увесь Союз: Прибалтика, Ленінград, Сочі, Ялта… Дивилася на карту, де є море, куди їздять туристи – там на них був найбільший попит.
– А як же Ви з ними їхали, це ж який вантаж?
– Зашивали все у мішки й відправляли поїздом. Купувала патент, бо нас перевіряв фінвідділ. А ще треба було «купити» базар – заплатити директору. Те, що маю дозвіл, мало важило – їдь в свою область і продавай. Пізніше навчилася робити вази, підвазонники, сумки молодіжні. А в Бердянську побачила, як одна жінка навіть капелюхи з шавару продає. Обміняла одного на кошики, але як плести його, не знала. Досі зберігаю, як реліквію. Лише два роки тому на базарі побачила чоловіка, який теж продавав плетені капелюхи і кепки. Підійшла до нього, розговорилися.
– Кошики вмієте? Мені ви потрібні. Приїду навчу – і будете робити, а я у вас купуватиму, – пообіцяв мені.
Тепер цей чоловік забирає у мене наплетені вироби й здає десь в Хмельницьку. Я зараз уже не змушую себе до роботи, бо здоров’я не те, що колись. Та коли почуваюся добре і маю натхнення, плету. Якусь копійку маю. Хоча діти у мене добрі, але не хочеться бути комусь обузою, бо зараз жити усім непросто. А що тієї пенсії платять? Нічого.
Це плетиво допомагає тьоті Діні почуватися більш забезпеченою й забувати про самотність, чекаючи на вихідні дітей. Доньки теж знають це прадідівське ремесло, але поки що ним не займаються. А одна-єдина внучка зараз живе у Сполучених Штатах Америки. Чи повернеться звідти в Україну, її бабуся не знає. І чи продовжить цю традицію – теж не впевнена…
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
| Comments: |
