Під кулями – у баню
Їх, солдатів Великої Вітчизняної війни, залишається все менше і менше. І жоден підручник історії чи кінофільм про війну не зрівняється із їхніми реальними спогадами. Георгію Демидовичу Башкатову пощастило вижити. Навіть переживши м’ясорубку Курської битви. Він ходив у бойові розвідки, виносив поранених товаришів з поля бою, пив “наркомівські 100 грамів”, вбивав загарбників і пройшов півсвіту, аби нарешті відсвяткувати найрадісніший день у їхньому солдатському житті – Перемогу.
Від обстрілів ховалися, як миші по норах
Георгій Демидович живе тепер у Луцьку. Народився і виріс у Новосибірській області у багатодітній сім’ї. Каже, бідували в дитинстві, довелося пережити й голод. У 1939 молодий Башкатов вже служив в армії на Далекому Сході.
– Дуже тяжкий для всіх нас був 1942 рік,– згадує Георгій Демидович. – Бо у 1941-му ми просто втікали від фашистів. Я можу впевнено сказати, що тоді навіть не мали з чим воювати. Не вистачало елементарного – патронів, а танки взагалі з ладу повиходили. Ми хоч і вважалися кадровими військовими, але досвіду не мали. Розвідувальні вилазки могли робити тільки вночі, а вдень, як ті миші, по норах ховалися.
На Курську дугу розвідник Башкатов потрапив не з перших днів (як відомо, бої там тривали з 5 липня по 23 серпня 1943 року і вважаються найпереломнішим періодом у війні). Спочатку їм довелося форсувати річку Оку. А вже потім влитися у те “пекло”. У ветерана навіть слів не вистачає, аби описати події Курсько-Орловської битви:
– У небі – літаки, на землі – танки і піхота. Просвіту немає. Безперервний гул від вибухів, чорний дим і кіптява. Але чомусь у мене відчуття справжнього жаху з’явилося набагато пізніше, коли наші війська вже виграли ту битву. Мені дали невеличку відпустку, і я проїжджав ці місця. Аж терпло все всередині від погляду на чорну випалену землю, уламки літаків, що валялися, застиглі дибки один на одному ворогуючі танки. Це жах! Вже після Курської битви стало якось легше і жити, і воювати. Можливо, тому що ми нарешті почали наступати. А коли вже увійшли в Білорусь, нам у поміч дали батальйон прачок. Це було за щастя! Адже якби ви знали, які ми завошивлені були! Пам’ятаю, довели нас ті воші до того, що командир прямо на фронті наказав спорудити баню. І ми просто на передовій, під кулями, туди ходили. Іншого виходу не було.
За війну двічі «хоронили»
Згадуючи минуле, Георгій Демидович інколи скрушно хитає головою і зітхає. Мовляв, не нюхали ми, молоді, пороху, та й патріотизму до своєї батьківщини у душі не маємо. Такої, яка тоді, у війну, була.
– Скільки тієї смерті бачили, товаришів ховали, але не відступали, – каже ветеран. – Колись, пам’ятаю, одна розвідрота розмістилася у Брянському лісі. Ми були далеченько, проте вибухи бомб німецької авіації почули. Коли усе стихло і ми підійшли, навіть бувалим фронтовикам стало зле. Живих немає, кишки на деревах, голови, людські руки-ноги впереміш з кінськими крупами. Жахлива м’ясорубка! Мене тоді, до речі, перший раз “поховали”, подумали, що і я серед тих нещасних.
Взагалі, Башкатова за війну “ховали” двічі. “Пал смертью храбрых” і потім “воскреснув” для розвідників було звичною справою. Незвичним явищем були кореспонденти, які навідувалися до них у пошуках героїв фронту та приїзд такої зірки як Клавдія Шульженко. До речі, остання подія, напевно, й досі залишається для Георгія Демидовича найпам’ятнішою. У співбесідника аж осяюється обличчя, коли він згадує про улюблену співачку. Виступала вона тоді у лісі вночі. Задля безпеки її постать освітили одним лише променем ліхтаря. Але солдатам і того було достатньо, бо її “Синий платочек” уже співав увесь Радянський Союз.
– Якось отримали завдання – взяти два німецькі укріплення. Мав з нами бути і Батіщев. А він такий ходить, ніби у воду опущений, та повторює: “Так серце ниє, так болить. Передчуття недобрі.” Ось він і залишився у тилу, а я з групою пішов. Повернулися ми “потріпані”, шістьох притягнули поранених. Але живі! А от Коля Батіщев... Загинув просто у медсанбаті від випадкового ворожого снаряда.
– Але і на фронті випадали хвилини перепочинку, хороші зустрічі, польові романи, – поспішив змінити тему Георгій Демидович. – Ми ж дійшли до Кенінсберга, а там я познайомився із симпатичною німкенею. Але... мовний бар’єр став нам на перепоні. А ще у нас в дивізії був такий собі Іван Глушко. З Полтавської області, як зараз пам’ятаю. Але ж і співав він! Знав безліч українських пісень, нас навчив, і ми переспівали разом весь його репертуар. Ваня затягне пісню, ми підхопимо, і вже Фєдька Тарасов зі своєю гармошкою приєднується. Хіба ж тоді думав, що житиму в Україні?
Після війни дивізію, в якій служив Башкатов, розформували, а його самого направили у невідому Львівську область. Фронтовик встиг і бухгалтером попрацювати, і партійним секретарем, і навіть в Олиці на Волині доручили колгосп організувати. Саме тут зустрівся зі своєю дружиною Антоніною. Згодом переїхали до Луцька.
Три роки тому Георгій Демидович овдовів. Живе з сином і невісткою Раєю, яку, до речі, поки ми балакали, разів із десять встиг поза очі похвалити. Взагалі-то мій 90-річний герой ще дуже активний. Буквально кілька тижнів тому Георгій Демидович їздив аж у Володимирську область, що під Москвою. Тамтешні монахи щороку збирають фронтовиків, які воювали на Курській дузі. Цього року їх приїхало з усіх куточків колишнього Союзу аж 70 людей. І, між іншим, обмовився, що у найближчих його планах – піти ”побиратися до спонсорів”. Георгій Демидович дуже хоче назбирати грошей і привести в порядок закинуту братську могилу на околиці Луцька, у Теремному.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
| Comments: |
