Перевиборна свистопляска

Підпис відсутній

«Та по плечах кульбакою, кульбакою...»

Минулої суботи прибирав на подвір’ї. Проходила повз мене бабуся з паличкою. Худенька-худенька. А з гумором у неї, очевидно, все гаразд.
– Боже помагай, – обізвалася. – Пособила б і я, та, боюся, для вас нічого не зостанеться.
– Та чому ж, усім роботи вистачить, – у тон відказую.
– Ой, шо так, то так. А от кепели не всім у нас хватає.
Не збагнув одразу, куди бабуся хилить, а вона тим часом продовжила:
– Пілсудського пережила, Гітлера пережила, Сталіна пережила, Брежнєва пережила, а от цих придурків, майбути, не переживу. Скільки ж отак можна гризтися? Бридко усе те слухати. Вони (показала пальцем угору) думають, що ми гет дурні, не понімаємо, що наверху чубляться за мани, мани (знову продемонструвала пальцями, ніби рахує гроші). Якби взяла оцю кульбаку – і по плечах, по плечах, може, хоч би тоді їм щось дійшло.
У мене аж щелепа відвисла. Старенька бабуся, котрій, очевидно, давно за сімдесят, дала таку точну оцінку політичній ситуації в Україні.  Воістину глас народу. Приблизно так думають якщо не усі українці, то кожен другий точно.
Як же можна так докеруватися до ручки, щоб серед людей процвітала отака зневіра, безнадія, бідоття. За що не зачепишся, скрізь немає ладу. Дорожнеча постійно зростає, гривня падає, банківська система на межі розвалу, іноземні інвестори тікають від нас, як миші з потопаючого корабля. Увесь світ сміється з нас, навіть кури, а наші очільники займаються розборами, у голові лише одне: як один одному побільше нагидити? Ніяк не поділять владу.
Ніхто сьогодні не розбере, хто перший почав. З «ящиків» щодня тільки й чути: той такий, а та така, ти зрадниця, а ти – могильник святої коаліції.  Ну, їй-Богу, неначе баби базарні, а не головні керівники держави. Чого ж то одне з другим не подивиться на себе, не оцінить тверезо свої дії, вчинки, не подумає про маленького українця, котрий на своїх руках підняв вас на вершину влади.
Бо десь глибоко в одному місці мають нас усіх, їм очі засліпила гетьманська булава. Якщо не два, то рік точно ведуть передвиборну президентську кампанію, вчорашні соратники, надія нації. І кожен прикриває свої істинні наміри фіговим листком словоблудства, брехні. Наші правителі такі далекі від нас, як Юпітер від Землі.

Скільки в Україні українців?

Мені можуть закинути докір, бо у 2004 році прославляв Ющенка, підтримував у публікаціях Юлю, колектив брав активну участь в оранжевій революції. Бо ми вірили, ми йшли на барикади. Вони обоє, може, й хороші люди самі по собі, та не вміють або не хочуть з цієї багатостраждальної країни зробити заможну державу. Думають в першу чергу про себе. Отакі ми, українці, є: заздрісні, хитрі, підступні. Один одного ладні з’їсти, щоб самому опинитися зверху.
Недавно довелося прочитати цікаву думку славетного художника Івана Марчука. «В Україні живе як мінімум 30 відсотків антиукраїнців, запеклих, які готові хоч сьогодні взяти до рук зброю. Десь за 40 відсотків – хохли, котрим усе байдуже. Абсолютно. Мова, влада, історія. І менш як 20 відсотків – українців, справжніх патріотів, які хотіли б жити в такій країні, за яку гинули мільйони людей. Останні ніколи не становитимуть більшості у владі – це утопія».
Як на мене, дуже глибока і правильна думка. І головне, що з таким твердженням важко сперечатися. Верховні ради, як у калейдоскопі, змінюють одна одну, а що від того змінюється в житті? Анічогісінько. Кожна наступна гірша за попередню. Нині там засідає триста мільйонерів. Їм болять наші клопоти? А дзуськи. Кожен так і дивиться, щоб десь побільше увірвати, не кажучи вже про дрібніше чиновництво.
Нам ті вибори потрібні, як собаці стоп-сигнал. До речі, легко могли б прожити і без тієї Верховної Ради.
Нас знову пруть на вибори. Нібито від того щось на йоту зміниться. Хоч би не так! Прийдуть ті самі грошові мішки, що викуплять собі місця у списках, а ще охоронці, секретарки, чиїсь коханки… І будуть крепко за нас бідкатися. Тю, мене геть понесло. Хотів сказати, що будуть дбати про свої задниці і про свою голубокровну недоторканність. Зате в найближчі два місяці вішатимуть нам «лапшу» на вуха, гавкатимуть на кожному кроці, як нас люблять, як хочуть робити добро.
Знову починається нікому не потрібна перевиборна свистопляска, остогидла, бридка, брехлива. Кажуть, що кожен народ має таких правителів, на яких заслуговує. Сумно. А хотілося б пожити ще і в нормальній, процвітаючій країні.
Євген ХОТИМЧУК

• Нравится
•