Горохівчан доля звела аж у Воркуті
Своїм переконанням подружжя ІВАНЮКІВ не зрадило й дотепер
Учитель? Значить ворог совєтів
Софія Іванівна (родом із села Княже Сокальського району, у роки війни Горохівського), навчаючись в Сокалі у гімназії, яку закінчував у свій час її батько, 1939 року в 16-річному віці вступила в ОУН (Організація українських націоналістів).
– Хоча ця організація була підпільна, проте це не вважалося якимось геройством, – розповідає Софія Іванівна. – Кожен свідомий українець вважав за потрібне бути в цій організації, яка відстоювала їхні інтереси. В той час більш дивно виглядало не бути членом ОУН. Пізніше майже всі оунівці пішли у повстанці.
Цей шлях вибрала й Софія Іванівна. Тим паче, що перші совєти, «визволивши» Західну Україну від панської Польщі, відправили її батька у тюрму лише за те, що він був вчителем і членом «Просвіти», а отже, патріотично налаштованим. А вже наступного 1940 року в Казахстан відправили й маму з молодшою сестрою й бабунею, а згодом до них і батька. Він там через чотири роки помер. Тому радянська влада для родини Муликів (дівоче прізвище) була ворожою як і для більшості українців. Дівчина зарекомендувала себе досить свідомою й сміливою, тому не дивно, що її призначили провідником жіночої сітки Іваничівського району. Головним обов’язком жінок, пов’язаних з УПА, було забезпечення повстанців необхідною провізією. Треба було організувати збір одягу, харчів, таємно домовитися, як усе доправити у потрібне місце. Уся інформація в УПА передавалася грипсами, які у будь-яку небезпечну хвилину можна було проковтнути. Особливо обережність потрібна була після приходу других совєтів 1944 року. Тим більше тим, чиї родичі уже були у засланні. І все-таки Софії Іванівні не вдалося оминути совєцьких катівень. В одному із сіл Іваничівського району вона натрапила на облаву. І хоча встигла заховатися у ямі й прикритися хмелинням, проте енкаведисти знайшли її і там. Підвело ще й те, що назвалася Марією Білозір, а на очній ставці було виявлено її справжнє прізвище.
– Моє щастя, що мене не продали, не сказавши, що я була районним провідником – тоді розстріляли б, як кажуть, без суду й слідства. А так лише присудили 15 років каторги у таборах Воркути, – продовжує розповідь колишня повстанка. – Можна сказати, що й там теж трохи пощастило. З моїм двоюрідним братом Яшею, якого теж відправили на каторгу, в одному вагоні їхав Федір Пуц. Брат не доїхав, його тяжкохворого зняли з вагона, але він розповів про мене Феді. Треба ж, щоб він потрапив туди, де була я, і його призначили начальником по кадрах – там бракувало грамотних людей. Побачивши моє прізвище й зрозумівши, хто я, він посприяв, щоб я не працювала на шахті. Мене перевели на легші роботи, згодом – у швейну майстерню. Про те, хто мені допомагав, довідалася трохи пізніше. Мене відправили на каторгу 1946 року, того року в Україну повернулася мама, але ми з нею тоді так і не зустрілися...
З німецького табору – у боївки
І хоча Софія Іванівна і Йосип Миколайович були земляками (він родом із села Терешківці Горохівського району) й обоє були в УПА, проте їхні дороги перетнулися аж у сибірському краї.
– В 1943 році я потрапив у німецький табір, що був у сусідньому селі, – пригадує давні події Йосип Микола-йович. – Одного дня в табір під виглядом поліцаїв пробралися хлопці з УПА й вночі організували втечу. Втекла десь сотня людей, і всі пішли в боївки. Я мав рану на нозі, тому мене відпустили додому, призначивши станичним по господарству.
Забезпечення української армії зброєю – це було чи не головне завдання для членів УПА. Зброю добували і у мадярів, і у німців, навіть виготовляли самі кустарними методами в кузні. Цим займався і Йосип Іванюк. Коли сюди прийшли совєти, Йосипу Миколайовичу потрібно було приховати заготовлене для УПА зерно. Один із односельчан, котрого взяли на підмогу, щоб закопати збіжжя у безпечному місці, після цього подався в Шклінь, де вже були совєти, й продав повстанців. Невдовзі після цього у квітні 1944 року Йосипа Миколайовича арештували й відправили у Луцьку тюрму. Смертна кара його теж оминула – розстрілювали, як правило, районних провідників. Через п’ять місяців чоловіка теж відправили на Воркуту аж на 20 років...
...Потрапивши у барак, де жили дівчата-каторжанки, він найперше запитав, чи є серед них хтось з Горохова. Так і познайомився із Софією Іванівною. Їхні зустрічі переросли в кохання. Тому, коли вийшли у 1955 році на поселення, вирішили одружитися. В такий день Софії Іванівні, як і кожній нареченій, хотілося виглядати гарно й привабливо. Отож, вечорами після роботи сліпала, аби вишити собі весільну сукню.
В Україну повернулися через десять років у 1956-му – смерть Сталіна багатьом вкоротила призначений термін. Хворіючи туберкульозом, Йосип Миколайович теж не міг працювати у шахті, його перевели на швейний комбінат. Тому, коли повернулися у Горохів і звели хату, перевезену із Княжого, яку ще почав будувати батько Софії Іванівни, взялися за кравецьке ремесло. Досвід уже мали, а щоб стати майстрами справи, заочно закінчили Львівський технікум легкої промисловості. У повоєнні роки, коли в магазинах фактично нічого не було, кравці користувалися особливою шаною. Шанували в Горохові й сім’ю Іванюків, котра обшивала чи не всю округу. Вже на пенсії вони переїхали до Луцька, аби бути разом з дітьми, які, закінчивши вузи, працювали в обласному центрі.
Ці люди довго мріяли про самостійну Україну, їм пощастило її дочекатися. На жаль, не такою вони уявляли її у своїх мріях...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Луцьк
| Comments: |
