Німий коваль
Іван Хомич
Хтозна, що спровокувало хворобу у сина – у далекому 1942-му батьки над цим не надто задумувалися. Була війна. Можливо, так відобразилися переживання, які перенесла мама під час вагітності. Адже глухота передалася лише одній дитині з двійнят – сестричка Івана народилася здоровою.
Та він, схоже, не надто жалкує, що доля склалася саме так. Бо бачить свою потрібність людям. Ціле село до нього йде. Хто – по нову сапу, хтось просить культиватора змайструвати, комусь залізяччя яке до воза треба... І до землі всяке начиння зробить, і коні підкує. Шкода, що не може почути всіх теплих слів, які линуть за добру роботу на його адресу.
Хоч Іван Хомич давно на пенсії, не сидить без діла. Коли не має нагальних ковальських справ, його можна побачити у полі з сапкою чи на лузі з косою. Або ж з онуками на подвір’ї – малеча любить бавитися з дідом (він уже понад десять літ вдівець, з дружиною гарно жили і виховали чотирьох дітей!)
У Бузаках справді дуже шанують свого коваля. А ще кажуть, що і вдача у нього така ж, як і руки – золота. І цигани у Бузаки з ковальським начинням не йдуть – знають, тут є свій майстер. Бо на таких людях, як Іван Хомич, не тільки село виживає, на них тримається світ.
– А де ви зараз працюєте? – запитую у майстра.
Він веде показувати, де робить «бий-бий». Дивуюся: кузня облаштована у сараї.
А селяни пояснюють: скільки був колгосп, Іван Петрович працював там ковалем. Мали молота, ковадло, горно й інше начиння. А коли колгосп розпався, люди стали просити керівництво віддати те все ковалеві на майновий пай. Голова не послухав, взяв і здав залізяччя на металобрухт. Мабуть, не вважав за потрібне, щоб те все зосталося у селі. А майстрові пообіцяли потім щось там інше видати... Скільки літ минуло відтоді, а Іван Петрович і досі не дочекався бодай дещиці заслуженого за роки – має «майнову» дірку від бублика. Усі нарікають: колгосп дуже несправедливо обійшовся з ковалем.
Та Іван Хомич не полишив справи і сам змайстрував усе необхідне для ковальства. З трепетом відкриває свою кузню й жестами показує: «Це мій хліб». Тоді бере молоточок і вистукує на листку жерсті... мелодію. З-під інструмента ллється справжня музика (і як це йому вдається?), аж кличе ноги в танець.
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
