За 60 років митрополит Ніфонт нажив багато духовних дітей
Митрополит Луцький і Волинський Ніфонт у хвилини відпочинку
Любив кіно і ролі старців у п’єсах
– Владико, знаю, що у вашому рідному селі, окрім православних, є ще й представники інших конфесій. Як Ви прийшли до Бога, хто вплинув на Ваш вибір?
– Мої батьки померли рано, і мене виховувала бабуся Єфросинія, котру я й називав мамою (її не стало, коли я ходив у шостий клас). Далі про мене турбувалася тітка Анастасія. Ще була татова мама – бабуся Євгенія, дуже побожна людина, вона й навчила мене молитися. Бабуся Єфросинія була більш схильною до баптизму. Тому я змалку міг порівняти богослужіння у церкві й зібрання в баптистів. Саме у храмі я відчував легкість на серці. Був випадок, який зіграв у моєму житті вирішальну роль. На одному із зібрань у п’ятидесятників, коли вони щось там вигукували і почали трястись, я так перелякався, що два тижні прохворів. Аби набратися сил, читав Євангеліє. Я зрозумів, що там, де є дія Святого Духа, там наступає мир, спокій, лагідність, тиша і радість. А де його немає, там нападає пекельний страх. Це було в 1961 році, коли мені виповнилося чотирнадцять. Відтоді ні на які зібрання не ходив, тільки у храми в Стару Вижву та Кримне. Я обрав свою дорогу – православ’я. Хоча в мене були гарні друзі-баптисти, з якими товаришував. На танці не ходив, однак подобалось кіно, любив грати у п’єсах ролі простих людей і старців.
Після закінчення восьмилітки, хотів вчитися в середній школі у Старій Вижві, однак через скруту (в розкошах зроду не купався) навчання покинув і почав сам заробляти на хліб.
– В юності всі хочуть мати сім’ю, закохуються. Чи було у вашому житті місце для коханння чи все ж перемагала молитва?
– Людина є людиною, і в її природі дивним Творцем нашим закладена формула розмноження людства. Я також розумів, що таке гріх. Коли був юнаком, тоді молодь була більш скромною, ніж зараз. Були дівчата, з якими я дружив. Ми ходили на вечорниці, але не кохалися в тому розумінні, як це розуміють зараз. Я поважав дівчат і поважаю донині тих, з ким дружив, як рідних сестер. Це була свята любов і повага до жінки.
– А коли служили в армії? Адже багато хто із солдатиків бігає у звільнення саме до дівчат?
– І в нас такі були. Але я ходив до храму. А служив у Новгороді Великому у внутрішніх військах. Мене там знали всі місцеві бабульки. В місті говорили: “Краснопагонник ходит в церковь”. А після армії у 1970 році надумав йти в духовну семінарію в Троїце-Сергієвій лаврі. І тоді постало питання вибрати або сім’ю, або чернечий постриг. Багато спілкувався з сивочолими старцями, перечитав сотні томів духовної, аскетичної літератури, розмовляв з сімейними священиками, старенькими монахами – і все більше схилявся до монашества. Це був 1974 рік. Хоча навіть тоді мав можливість одружитися. Був такий випадок. Якось мій друг по іподияконству (на той час я був іподияконом у патріарха Пимена) мені зізнався, що вже два роки у Троїце-Сергієву Лавру з Москви приїздить його сестра, щоб тільки мене побачити. Словом, закохалася дівчина. Ми з нею дружили, ходили в храм. Однак в моєму серці не було любові. Я її жалів, і якби вона погодилась їхати зі мною на Волинь, можливо б, ми залишилися разом. Однак моя знайома про Україну й чути не хотіла. І якось сказала: “Давай будемо молитися один за одного і побачимо, як Господь управить”. Через певний час вона мені написала: “Твої молитви, Васильку, сильніші, бо всі почуття потрохи стихають...” Потім був від неї прощальний лист, після якого я пішов у церкву і замовив подячний молебень. Так переміг Божий промисел. І я прийняв чернецтво.
– Ви тепер духовна людина, публічна. Якби Ви не були митрополитом Ніфонтом, а залишилися б Василем Солодухою, з ким би хотіли зустріти цей 60-річний ювілей?
– Перш за все з рідними, яких вже, на жаль, немає серед живих. Як Василь Солодуха я зустрівся б зі своїми односельчанами, бо є ще люди, які мене малим носили на руках, зі своїми однокласниками. Хотів би побачити своїх вчителів, які мені давали настанови.
Спочатку хотів оженити, а потім благословив на чернецтво
– Кого вважаєте своїми духовними наставниками у житті?
– Отець Євгеній Червінський хрестив мене (він служив у Заболотті, а потім у Старій Вижві), а Стефан Герасимов (також священик зі Старої Вижви) давав мені рекомендацію в семінарію. У семінарії моїм порадником був отець Іван Маслов – виходець із Глінської пустині (Сумська область). Випробовував мене строго, все хотів, щоб я одружився. А коли переконався, що мій намір все ж монашество, сказав: “Может и будешь ты каким-нибудь монахом. Только смотри, Васенька, чтоб потом не сказал мне Господь: “Что ты, Иван, посылаешь мне пустые горшки?”
– Завдяки вашим старанням Волинь має багато святинь...
– Кілька років тому я дуже захворів. І тоді зрозумів, що зробив дуже мало для своєї рідної Волині. У мене зародилася думка: поки я живий, треба, щоб Волинь у храмах мала свої святині. Найперше звернувся до владики Павла, намісника Києво-Печерської лаври, і він вділив нам 120 часточок мощей Києво-Печерських угодників. Маємо з ними три ковчеги – у храмі Всіх святих землі Волинської в Луцьку, в моєму рідному селі Галина Воля та ще один у Чарторийському монастирі. Волинь оберігає дев’ять ікон, написаних на святій горі Афон. Чотири ікони Іверської Божої Матері (у Галиній Волі, Рудці-Козинській – для мене це село є дорогим, бо у ньому я служив 13 років, третя зберігається у Старосільському Свято-Троїцькому монастирі, і ще одну ми подарували в Кузнецовськ, що на Рівненщині). Є ще багато інших святинь.
– Ви багато молодих людей благословили на духовний шлях. Не шкодуєте ні через кого?
– Через Рудку-Козинську пройшло 43 юнаки, які прийняли на свої плечі священство чи монашество. Деякі дівчата також пішли в монастирі. За винятком двох, мені не соромно ні за кого. Серед моїх духовних дітей є ректори, єпископи, намісники монастирів, ігумені. Я радий, що вони своїм духовним життям служать Богу, приносять користь і церкві, і суспільству.
– Що таке для вас 60 років?
– Перш за все, треба дякувати Богу, що прожив 60 літ. Прожито багато, а ще більше пережито. Але ці роки, як блискавка, як мить. Ніби недавно ходив босоніж по лугах в своєму селі, а вже шістдесят. Хоча душа не старіє. Ще стільки хочеться зробити, хоча вже фізично не той рух. Планів багато, але говорити про них не буду, бо, як кажуть, Бог – батько.
– Ви думаєте про кінець земного життя?
– Мабуть, кожна православна людина про це думає. Я вже голову проїв своїм духовним дітям, де мене ховати і як. Для мене рідним є село Галина Воля, там, де я народився. Є там маленька хатинка, яка завжди самотньо мене чекає. Чекають у тому селі мене й мої любі односельчани, на кладовищі мої батьки. Але серце тріпоче, коли думаю про зустріч душі зі Своїм Творцем, хвилююсь стати перед Богом і дати відповідь за своє життя, за вручену мені паству… Хоча надіюсь і вірю, що Милосердя Боже безмежне.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Юрія Срібного та з архіву митрополита Ніфонта
Від редакції:
Колектив “Вісника і Ко” вітає митрополита Ніфонта з ювілеєм. Зичить йому здоров’я, втіхи від духовних дітей ще багато-багато літ служити нашому волинському краю.
Рядки з біографії
Митрополит Луцький і Волинський Ніфонт (в миру Василь Андрійович Солодуха) народився 5 жовтня 1948 року в селі Галина Воля Старовижівського району Волині. Дворічним хлопчиком залишився круглим сиротою. У 1963 році закінчив школу, працював у колгоспі. Після служби в армії у 1970-74 роках навчався в Московській духовній семінарії. 20 березня 1974 року прийняв чернечий постриг з іменем Ніфонт на честь святителя Ніфонта – єпископа Новгородського, чудотворця Києво-Печерського. Цього ж року вступив у Московську духовну академію. В 1977 році рукоположений в сан ієромонаха та направлений у Волинську єпархію, де призначений настоятелем Свято-Троїцького храму в селі Рудка-Козинська Рожищенського району. 21 квітня 1988 року возведений у сан архімандрита. Наступного року призначений благочинним Рожищенської округи Волинсько-Рівненської єпархії. У 1990 році рукоположений в єпископа Хмельницького і Кам’янець-Подільського. Через два роки став керуючим Волинською єпархією. У 1993 році возведений у сан архієпископа. З 2001 року – митрополит Луцький і Волинський.
| Comments: |
