За золоті зуби купив насіння для голубів

Господар голубів Юрій ГОРБАЧУК

Він представився Юрієм Івановичем Горбачуком. А по хвилині не без гордощів додав: “Актор кіностудії імені Довженка”. У фетровому капелюсі, зачовганій курточці (птахи постаралися) та у модних чоботах-“ковбойках” чоловік виглядає значно молодшим за свої 80. Голуби, очевидно, звикли до нього – товчуться по голові, намагаються обсісти плечі і руки. Й варто комусь зайти на “їхню” територію для фотосесії, ніби поспішають відпрацювати гроші – вмощуються на долонях гостя й позують у фотооб’єктив.
– Мої голуби вчені і дуже розумні, – таємниче підморгує мені дідусь. – І не кажіть, що це рефлекс. Бо вони роблять те, чому я їх навчив.
Виявляється, цей дивний чоловік приходить сюди щодня ось вже вісімнадцять років. І завжди в один і той же час: з 9-ї до 12-ї ранку. Годує голубів і одночасно заробляє їм на харчі, припрошуючи охочих сфотографуватися з птахами за кілька гривень. Мовляв, гроші він змушений брати, адже на улюблену для голубів “чорну ікру” (соняшникове насіння) щодня потрібно витратити 50 гривень. Пенсія ж колишнього актора не завжди може покрити такі витрати.
– Ви не думайте, я не якийсь там бомж, – каже Юрій Іванович. – У  Києві живу вже давно, маю квартиру. Сам родом з Харкова, там тепер мої діти та онуки живуть. Після закінчення акторського факультету у 1961-му році потрапив на кіностудію імені Довженка. Зіграв понад 40 ролей. Правда, не головних... Кажуть, найкраще у мене грати Кірова виходило. Колись, пам’ятаю, гример дуже дивувалася, що мені навіть нічого робити не треба, бо я – викапаний Кіров!
Розповідаючи про свою роботу, Юрій Іванович ніби між іншим згадує відомого актора Леоніда Бикова. І насолоджуючись моїм здивуванням, пояснює, що випадково познайомився зі знаменитістю у Харкові. Мовляв, саме йому Юрій Іванович зобов’язаний своєю професією,  він порадив пробуватися на акторський факультет.
Ще більше Юрій Іванович вразив мене, коли обмовився, на які жертви йому доводилося йти заради улюблених птахів.
– Я ще зовсім малим хлопчиком був, а вже коло голуб’ятників бігав, – згадує співрозмовник. – Так що моя любов до цих священних птахів – з дитинства. Все життя у кишенях зерно та крихти для них носив. А вже коли на пенсію пішов, став вільнішим, почав їх регулярно підгодовувати. Влітку, звичайно ж, легше, а зими такі бували, що не тільки пенсію, а й меблі з квартири продавав, щоб купити їм насіння. Колись навіть свої золоті “містки” зняв і заклав, аби до весни дожити. А залишившись без зубів, зрозумів, що аби викрутитися, треба щось придумати.
І Юрій Іванович знайшов вихід. Тепер люди охоче дають “скільки не шкода” на їжу для птахів і радісно позують перед камерами. Виявляється, най-більше захоплюються “горбачуківськими” голубами іноземці. Бо не раз через перекладачів розповідали йому, що ніде таких розумних пернатих ще не зустрічали. Італійці, наприклад, порівнювали цей київський куточок з Венецією. Англійці стверджували, що ці голуби на голову вище за їхніх. А американці взагалі вразили, повідомивши, що прочитали на якомусь сайті у США, що Юрій Горбачук і його 300 голубів, які щодня злітаються до Арки, занесені до визначних пам’яток столиці України.
***
Увечері того ж дня знову мала нагоду побувати біля Арки Дружби Народів. Звісно, мого ранкового співрозмовника я вже не застала. Та й  голубів, які підбирали рештки “обіду”, значно поменшало. Дивно, але навіть моє печиво не привабило птахів – втікали й пурхали у небо, як дикі. А ще ж зранку сідали на всіх, хто підходив поближче до Юрія Івановича. Ну хіба не розумні?
Мирослава КОСЬМІНА, м. Київ
Фото автора 

• Нравится
•