Відрізав півступні й викинув… собаці!
Анатолій Тишківський
Він живе на околиці села. Одружений, має двох дітей. Але коли завітали до його господи, удома був сам: дружина працювала в полі, старша дочка поїхала у спортивну школу, син-третьокласник пішов на уроки. Анатолій виліз з хати у веранду на колінах. Саме зняв протеза, а милиця стояла біля вхідних дверей. «Штучну ногу» видали йому нещодавно в соцзахисті, тож тіло до неї ще не звикло – натирає, бо зроблена з надто твердого матеріалу. Перед застосуванням мусив випарювати, аби хоч трохи пом’якшити.
Про саму ампутацію розповідає охоче. Мороз іде по шкірі, коли уявляєш те, що з ним трапилося. Йому було тоді тридцять вісім. Почали боліти ноги, потім терпнути – ставали ніби чужими. Ледве ходив. А тоді десь взялися вавки на великому і середньому пальцях лівої ноги. Не гоїлись, а перекинулись на ступню. До лікарні не йшов, аж поки не почало гнити. Іншого виходу, як ампутація, хірург не бачив: от-от могла початися гангрена. Так і сказав пацієнтові. Проте без дозволу батьків або інших рідних зробити операцію не могли. Анатолієва мати, котра тоді була ще жива, дозволити різати сина категорично відмовилася, сподіваючись, що саме пройде. Не проходило. Не допомагали ні мазі, ні інші ліки. В ступні вигнила така дірка, що кістку було видно. Ходити чоловікові стало ще важче, з рани безупинно текла сукровиця – словом, болячка допекла йому так, що одного дня дошкандибав якось до хліва, узяв дворучну пилку і там же, під хлівом, сівши на стільчику, відпиляв півступні. По двору бігав його пес, тож Анатолій кинув йому відрізане.
– А де було подіти? – відповів запитанням на моє запитання, навіщо так вчинив із шматком свого тіла.
– Ну, закопують у подібних випадках…
– Ще мені такий клопіт! Собака бігав біля мене, то я йому й кинув…
Коли різав, болю не відчував. Не було і крові, та все одно ногу замотав чистою ганчіркою і став чекати «швидку», яку викликали з райцентру. У районній лікарні лише за голови взялися, і, вилаявши пацієнта за дикий з погляду медицини вчинок, відрізали й решту ступні, аби не втратив усю ногу або й життя.
– Невже не боліло, як пиляв? – все ж перепитую Анатолія.
– Ні. Я й тепер не відчуваю болю на обох ногах до колін. Лікарі кажуть, що судини повідмирали.
– А яка причина,?
– Невідомо. Голками колють – не відчуваю, а вже вище коліна – то болить.
Анатолій має третю групу інвалідності. Раніше мав другу, але щоб не їздити щороку на комісії, порадили перейти на третю, проте довічну. Втратив трохи пенсії, зате позбувся клопоту. Зі своїм становищем змирився, звикає до протеза. Свій ампутаційний інструмент зберігає в сараї серед інших господарських речей. Живий і песик, котрому довелося скуштувати хазяйського тіла, – припнутий ланцюгом, стереже подвір’я.
Микола Шмигін,
Житомирська область
Фото автора
| Comments: |
