«Нелегалка» в Україні

Лариса Баюс з дітьми на гостинах у матері в Любешові

Вчилась у майстерні Ади Роговцевої
– Я випускниця Київського театрального інституту (майстерня Ади Роговцевої), по закінченні мала працювати у Волинському драмтеатрі, але доля склалася по-іншому. Ще в інституті ми з однокурсниками Лесею Крамар з Горохова і Миколою Шкарабаном із Львівщини створили вокально-інструментальне тріо «Кобза», виконували українські пісні, виступали в різних місцях, навіть у підземних переходах. 1992 року там нас і помітили із Спілки української молоді й запросили виступити в США. Так ми опинилися в містечку Йонкерс біля Нью-Йорка. Думали повернутися з Америки до початку театрального сезону, але не встигли. Додому, у свій театр, поїхав лише Микола, а ми з Лесею продовжували виступи, влившись до місцевих ансамблів. Залишалися на «трішки», а пробули два роки…
– І що, до театру не хотілося зовсім?
– Та ні, я збиралася повернутись в Україну, телефонувала до Луцька, просила дирекцію театру потримати місце. Мені обіцяли. І таки повернулася, але ненадовго, бо вже мала за океаном нареченого, за якого згодом вийшла заміж. Він українець з Канади. Власне, народився-то в Польщі, але ще малим, на початку вісімдесятих, переїхав з батьками за океан.  Познайомилася з ним на фестивалі української пісні в «Союзівці».
– А що таке «Союзівка»? Щось на кшталт молодіжного табору відпочинку?
– Щось подібне: українці Америки викуповують в держави землю й влаштовують на ній, як вони кажуть, «оселі». Там будують різноманітні культурні, спортивні та інші заклади, призначені  не тільки для літнього відпочинку дітей та молоді, а й мають на меті виховне значення, зрозуміло, в плані національних традицій.
– Чи у Вашому рідному тепер Гамільтоні є українська діаспора?
– Це промислове місто, багатьом приїжджим з України нагадує Кривий Ріг, тому що має багато фабрик і заводів. Населення – близько 300 тисяч, стоїть на березі озера Онтаріо. У місті – чотири українські церкви (православна та три греко-католицькі), є одна державна школа, в якій чотири уроки в тиждень діти вивчають українську мову (відвідують їх учні й інших національностей), є суботня українська школа,  що діє при одному з храмів, де вивчають  не лише мову, а й інші предмети. Діють також для старшокласників курси українознавства. Так що українська громада досить помітна. Проте, на жаль, старше, оте емігрантське покоління,  яке дуже багато зробило для збереження українства, відходить, а молодь, народжену на неукраїнській землі, вже важко втримати в рамках українськості.
– Українську мову можна почути на вулицях Гамільтона?
– Ні, та якщо підійти до української церкви чи до школи, то можна. А от у Торонто – так, особливо на центральній міській вулиці. Там українців набагато більше. Ось уже дванадцятий раз щороку в цьому місті відбувається так званий Український фестиваль. У центрі споруджують сцену, на якій впродовж трьох днів відбуваються концерти. Кілька років я є ведучою цього дійства. Словом, центр Торонто стає нібито маленькою Україною. Сюди з’їжджається багато українців, щоб відзначити День незалежності, бо Торонто – серце української Канади. Тому той, хто живе в Канаді багато років, може обходитися і без англійської.
«У Канаді              мусиш вміти себе продати»
– Розкажіть більше про театр «Заграва».
– Театр був заснований 55 років тому (у грудні відзначатимемо  ювілей) українськими емігрантами – професійними акторами. Спочатку це була ніби студія, в якій займались у вільний від основної роботи час. З роками вона збільшувалася, до неї долучалися актори й режисери, які прибували з України, і переросла в професійний театр. Пік його розвитку припав на сімдесяті роки минулого століття, потім ріст трохи призупинився, але тепер знову прогресує. Я  працюю у ньому вже десять років, репертуар маємо різножанровий, тобто залежно від уподобань глядача. Остання вистава – «Нелегалка» Анатолія Крима. Це трагікомічна історія української жінки, котра поїхала на заробітки до Італії. Режисером її мав бути відомий фахівець зі Львова Федір Стригун, але через хворобу не зміг, тож приїхала його учениця і ставила під його керівництвом.
Як і всі театри, їздимо на гастролі: побували в Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії. По 500-600 глядачів приходило на виставу. У лютому наступного року плануємо повезти «Нелегалку» в Італію та Португалію і показати нашим заробітчанам. В Америці, наприклад, після вистави до нас підійшла одна жіночка й подякувала. «Ви повідали мені, – каже плачучи, – мою долю». Звичайно, хочеться показати п’єсу і в Україні, адже українськими театрами вона  ще не задіяна.
– Канадський актор українського театру може жити на свою зарплату?
– Важко сказати. У Канаді зовсім по-іншому, ніж в Україні, побудована театральна справа. Якщо ти хочеш професійного росту, визнання, то мусиш мати агента – людину, яка шукатиме тобі роботу. Це може тривати рік, два, тобто займає дуже багато часу. Український театр добрий тим, що нікому ніякого агента не потрібно. Найбільший твій покупець – це режисер, який побачив у тобі однодумця. Українці кажуть: «Не хвали себе, нехай тебе люди похвалять!» У  Канаді  навпаки: мусиш вміти себе продати, тобто похвалити. Якщо будеш скромно сидіти, ніхто на тебе не зверне уваги.
– Чи маєте сценічну мрію?
– Я завжди захоплювалася творчістю Лесі Українки. Вона мені чомусь дуже близька. Я навіть проводила колись паралель, що Леся народилася 1871 року, а я – рівно через сто років. Вона для мене є ідеалом. Правда, не можу сказати, що мрію зіграти Мавку. Але одна мрія здійснилася: у «Боярині» я грала Оксану.
– Повернутися в Україну і грати в українському театрі не хочете?
– Якби запросили, то чому ні?
Розмовляв Микола ШМИГІН,
Волинська область

• Нравится
•