Поїзд відрізав ногу і руку
Десятий рік Марія СУЩ є прихильницею “Вісника і ко”
Усі дивувалися, що вона сміється
Марії Сущ з юних літ довелося важко гарувати як найстаршій у сім’ї, яка рано втратила годувальника. Одразу по закінченню восьмирічки сім років відбігала на ферму. Але платили за роботу мало. Отож, почала їздити з жінками на заробітки. Спочатку по Волині, а згодом – у Росію та сусідню Білорусь.
На Бєлгородщині в Росії знайшла свого судженого Миколу. Проте не нажилися. Бо через півтора року трапилась біда. Йшла заробітчанка Марія колією, посковзнулася, впала, вдарилася головою об рейку і знепритомніла. Так без свідомості лежала поперек залізничного полотна, по якому наближався поїзд. Машиніст, побачивши, що на сигнали лежача не реагує, почав гальмувати. Та надто короткою була відстань. Якби не відкинуло Марію парою, розтяв би її на три частини. Але про все це потерпіла дізналася значно пізніше. Бо у цей жахливий момент нічого не чула. Покалічену жінку з калюжі крові підібрала «швидка»...
Десять годин хірурги Грайворонської районної лікарні «штопали» її понівечене тіло. А як від наркозу відійшла й отямилася, зрозуміла, що сталося непоправне. Замість лівої руки і лівої ноги були обрубки. Та не заголосила, не заплакала. На подив усім, сказала, усміхаючись крізь біль: «Як візьму дурне в голову, то буде біда. Мені хватить і однієї лікарні. В дурдом я не хочу». І не допускала ні на хвилину відчаю-журби, а співала, жартувала з жінками по палаті. «Ну, й характер у тебе, Маріє, мов кремінь», – казали їй. Вона розуміла, що сльозами горю не зарадиш.
Та неприємності чекали при виписці. Слабкодухий Микола поставив умову, що як не приїде її мати, то з лікарні жінки не забере. Але ж як тільки трапилася біда, мати, брат і швагро Василь по телеграмі до неї примчалися. Серцем відчула, що у Миколи недобрий замір. Лише тиждень прожила Марія у чоловіковій хаті, бо він найняв машину і відправив каліку з Росії на Волинь – у село Карпилівка Камінь-Каширського району. Мужньо перенесла Марія цей удар. «Якби були діти, – каже, – то я переживала б. А так нічого мене з ним не пов’язувало». І п’яниці розв’язала руки, позбавила від важкого обов’язку про неї клопотатися.
«Я вдома не сиджу – йду до людей»
Людина до всього звикає. Потрохи давала собі раду – усе навчилась робити однією рукою. Добре, що лишилась хоч правиця. Навіть картоплю чистила сама, якщо не було нікого вдома. «Намию, покладу на тряпчину, обітру і так на ній обріжу та поріжу». Няньчила сестрі діток, які посипалися, як горох, у люблячого подружжя. А у вільний час бралася за голку, бо з дитинства дуже любила вишивати. Придбала на лівий обрубок протез, щоб якось підтримувати полотно.
Серветки, рушники, скатертини, подушечки і килимки – ціла скриня назбиралася усього цього добра. А скільки ще своїх робіт роздарувала! Навіть і нам презентувала по серветці. Бо має жінка від цього неабияку втіху – зробити комусь приємність. Але каже з ноткою прикрості, що вишиванки нині вийшли з моди. А вона всю цю красу готувала в придане своїм племінникам. Їх у неї аж 13. І всі хороші, про тітку-інваліда дбають. Як стала пані Марія наряджатися для фотографування, найменшенька, Вікуся, почала дбайливо розправляти квіти на її кофтині.
Маріїна сестра розгортає яскравого рушника «Боже, благослови нас!» і розповідає, що вже не першого такого вишила. А цей готує племінниці-одинадцятикласниці Зіні.
Навдивовижу щира і приємна у Марії усмішка. Хоч і розміняла жінка шостий десяток літ, не втрачає оптимізму, на долю не скаржиться. Дивує своїми зізнаннями: «Ви дивом мене застали, бо я вдома не сиджу, йду до людей». Коло її спілкування – брати та сестри по вірі з общини християн-п’ятидесятників. Бере у руку милицю (її другу ногу), і тричі на тиждень добирається у молитовний дім. Рада, що збудували його близенько, на розі їхньої вулиці. Правда, коли слизько, не ризикує – тоді молодь просто з моління заходить до неї. Навіть хрещення в озері у сусідньому селі прийняла. З гордістю каже, що сама зайшла у воду.
– А не легше Вам було б їздити на автоматичному візку? Чи, може, не маєте? – запитую.
– Та ні, є, віруючі привезли. Але доки я можу ходити, на коляску не сяду. Бо тільки сядь...
І у цій впертості свій резон, увесь її характер – не давати собі послаблення, трудитись, скільки можна. Адже і так через обмежену рухливість набрала зайві кілограми.
Ділиться Марія радістю, що у неділю знову випадає їй дорога – аж у Сарни, на з’їзд інвалідів. Їхня община вже не раз влаштовувала такі заходи, щоб неповносправні брати та сестри по вірі не замикалися у вузькому колі своїх проблем.
– Люди за будь-яких обставин вчаться жити, мати якесь задоволення від життя, –по-філософськи міркує співрозмовниця. – Богу дякувати, все у мене добре. І швагро про мене дбає, не дасть нікому скривдити, і діти хороші, піклуються. Як вдома, то завжди підсоблять, але я ще справляюся, можу сама себе обслужити. Я над своєю долею ні разу не заплакала. А коли читаю у вашому «Віснику» чи десь почую про людську біду, беру близько до серця чуже горе і можу легко розплакатися.
Здивувала Марія ще одним зізнанням, що уже десятий рік поспіль є прихильником нашої газети. А втім, захоплюються її мужністю чимало земляків з їхньої округи. Власне, саме із сусіднього Карасина, коли ми розговорилися посеред вулиці, одна з жіночок підказала адресу цієї неординарної героїні.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
