Продане майно має приносити дохід громаді,а не окремим людям

Виділення й продаж землі та приватизація комунальної власності – це чи не найгостріші питання, які час від часу виносяться на розгляд депутатів Луцької міської ради. І одне, й інше не завжди виконуються з дотриманням чинного законодавства (бодай навіть і недосконалого). Звичайно, тим, хто має кошти, хочеться придбати майно і землю у власність за дешевшими цінами. І починаються вишукування різних можливих шляхів… При цьому, зрозуміло, не обійтися без добрих зв’язків, але й за спасибі теж такі справи не вирішують. Саме про те, як проводиться приватизація міського комунального майна, ми й розмовляли зі Світланою Мамосюк, директором державного комунального підприємства «Молодість» і депутатом Луцької міської ради. – Світлано Вікторівно, Вам, як секретарю комісії з приватизації комунального майна, найкраще відомо, чи завжди це майно продається так, як цього вимагає законодавство?
– У цій комісії працюю уже більше двох років й можу впевнено сказати, що приватизація майна проходить не прозоро. Як найчастіше це відбувається? Спочатку з будь-якою фізичною особою укладається договір, в якому йдеться лише про оренду або про певне поліпшення стану даного приміщення. Згодом орендатор подає заяву про викуп орендованого приміщення. Не всі цю технологію знають, тому її найчастіше використовують обізнані люди, які, як правило, мають свій бізнес чи приближені до влади. Приватизація ще може проходити шляхом конкурсу чи аукціону. Це, на мою думку, найдоцільніший шлях приватизації міської власності – він найпрозоріший. Продане майно має приносити дохід громаді, а не окремим людям.
Викуп майна теж можливий. Такою преференцією мають скористатися ті, хто довго орендує приміщення, своєчасно сплачує орендну плату, проводить його благоустрій, виконує усі покладені на нього соціальні навантаження й офіційно платить своїм робітникам. На жаль, за такою приватизацією стоять інтереси окремих людей, чиновників та депутатів.
– Чи реально якимось чином вплинути на дану ситуацію, щоб мати позитивні результати?
– Особисто я бачу таку концепцію врегулювання цієї проблеми. Найперше це створення в місті реального ринку нерухомості, який би формував орендну плату, виходячи зі співвідношення попиту й пропозиції. Далі треба забезпечити систему контролю за управлінням комунального майна та створення рівних умов оплати за користування орендованими площами незалежно від доходів та виду діяльності підприємців. При цьому орендарі мають вчасно отримувати достовірну інформацію про порядок оренди.
– Тобто орендна плата не для всіх однакова?
– Згідно з рішенням міськради від 1 січня 2007 року частина підприємців мають пільги по орендній оплаті. У нас є підприємці, які орендують по сто квадратних метрів, можна сказати, за «смішними» цінами. Надаючи пільги, треба контролювати, чи вони надаються дійсно тим, хто їх потребує. Цього ніхто не робить. Як на мене, пільгами повинні користуватися лише інваліди й ті, у кого справді якась виняткова, непроста ситуація. А то міськрада їх надає, а коштів під них ніяких, і виходить, що за рахунок нашого підприємства утримуються приватні підприємці. Непогано. Скажіть, якщо надходження від орендної плати мізерні, то чи можна зробити належний ремонт цього приміщення? Мене викликали в прокуратуру, перевіряло КРУ, мовляв, не плачу всіх коштів до бюджету від оренди. Так, не плачу, бо нам за останні десять років з бюджету не виділено жодної копійки. Це ще якесь чудо, що моя попередниця втримала ці приміщення, але я тут застала, перепрошую, 70-ті роки. Тепер треба їх приводити до пристойного вигляду, що зараз і робимо. Я розумію, що чим гірше буде нам, тим краще тим, хто вже поклав око на наше майно. Навіть є такі, хто хизується, що у нього, мовляв, зв’язки в прокуратурі, адміністрації, і він знає, як поступати. Нормальна людина навіть якщо й має якісь зв’язки, то хоча б не галасує про це. Але у нас уже настільки звикли усе цинічно загрібати, що не зважають ні на що і ні на кого.
– Отже, чим гірша ситуація з майном, тим легше і вигідніше його можна придбати?
– Абсолютно правильно. Комунальне майно продається не по-господарськи. Невже міська влада не знайде кошти, щоб спочатку зробити ремонт, а потім продати його за вищу ціну. Ні, продаємо усе за копійки. Ми, українці, ну такі вже «дешеві» – нас купують за сміхотворні ціни. Але це знову-таки вигідно окремим владним структурам, аби швидше довести ситуацію до банкрутства, приміщення – до жалюгідного вигляду, й потім красномовно розповідати, що іншого виходу, як його продаж, нема.
З вікон мого кабінету видно туалет, який колись був діючим (неподалік від колишнього кінотеатру «Батьківщина»), а тепер заріс зіллям. І коли у нас в Луцьку нещодавно проходив міжнародний фестиваль, бачила, як іноземці бігали туди-сюди, шукаючи, як у нього зайти. Що, його не можна відремонтувати, якщо вже називаємо себе європейським містом? Чи теж чекають, щоб на ньому заробити?
– Чи є конкретні випадки, які свідчили б про те, що приватизація проходить так, як це комусь вигідно?
– Звичайно, є. Не так давно розглядали звернення художника Михайловського –  його скульптури стоять у міському парку на дитячому майданчику. Саме за них колишня влада розрахувалася з ним, виділивши горище у приміщенні житлового будинку. Чоловік має свідоцтво про право власності ще від 1999 року. І зараз це приміщення намагаються повернути у комунальну власність лише тому, що в юридичному відділі працює якась дівчина, котрій… не подобається таке сусідство. Це нормально?
Кафе «Луцьк» продане за таку ціну, за яку воно окупило б себе вже за півроку. Є ряд інших приміщень, які продані значно дешевше, ніж вартують. Для прикладу, приміщення на вулиці Суворова (66,3 кв. м) продали за 20 тисяч гривень, а його реальна ціна набагато вища. Таких прикладів немало. Але, що цікаво, отримати необхідну інформацію стосовно приватизації в управлінні комунального майна не завжди вдається. Там безапеляційно можуть заявити, що вона «конфіденційна». Щоб приватизація комунального майна проходила прозоро, у цьому мають бути зацікавлені усі: влада, депутати, правоохоронці.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Луцьк

• Нравится
•