«Руйнацію колгоспів розпочали їхні керівники!»
Адам КУРІНЧУК
– Адаме Леонтійовичу, гадаю, своє призначення на посаду голови правління колгоспу в Бихові пам’ятаєте?
– 28 березня 1969 року став я головувати там. А до цього працював заступником голови колгоспу й одночасно парторгом у Великій Глуші, ще раніше – інструктором райкому партії. У Велику Глушу часто приїжджало керівництво району, приглядалося до роботи, до кадрів. І запропонували мені очолити господарство в Бихові. Погодився не одразу – спочатку порадився з батьком, котрий працював довгий час бригадиром у В’язівному, де мешкала наша сім’я. “Дивися, сину, – сказав на те він, – робота непроста, відповідальна, але головне не зганьбитися перед людьми!” Я зрозумів, що батько дає добро.
– Колгосп у спадок отримали який?
– Господарство не було запущене, але й успіхами не хвалилося, десь так трохи нижче середнього рівня. Мій попередник же був дуже грамотною людиною і сильним керівником. Але й тоді, як і зараз, людей губила любов до чарки. За любов до тієї зарази його зняли. І все ж для села він встиг зробити чимало, ще й досі залишаються в робочому стані деякі виробничі приміщення, тваринницькі ферми, побудовані за його керівництва.
– Сільське господарство Ви обрали чи воно обрало Вас?
– Швидше друге. Бо після школи я мріяв стати вчителем. Навіть у Луцький педінститут вступав. Не пощастило. Пішов служити в армію. А після служби працював в аграрному секторі: інструктором, потім – секретарем парткому у Великій Глуші. Заочно закінчив Горохівський сільгосптехнікум, а згодом – Вищу партійну школу. Взагалі ж я проти партійного принципу підбору кадрів і оцінював би людей за діловими якостями. Це було і за часів правління компартії, є й тепер. Я це засуджую, бо й сам зазнав несправедливості. Коли тільки-но починав головувати в Бихові, навчався у Вищій партійній школі. Потрібно було їхати на державні екзамени, а тут якраз осінь. В райкомі не пускають, доки колгосп не збере картоплі. Але я таки поїхав, а мені вже підібрали заміну. Втрутився мій батько, котрий у районі авторитетною людиною був.
– Перші кроки на посаді голови куди були?
– На ферму. Молоко здавали тоді в село Пнівне – на примітивний приймальний пункт, а вже став працювати молокозавод у Любешові, так би мовити, цивілізовано, з лабораторією, де визначали жирність і таке інше. Я мусив переконати своїх доярок, що таки на молокозавод здавати буде вигідніше. Та вони спочатку і слухати не хотіли. Важко було завоювати в колгоспників довіру. “Та що він там знає! – кепкували з будь-якого мого рішення. – Робімо по-своєму!” Але я не здавався. Виручали семінари, де вчили не тільки теорії, а й практиці. Наприклад, я й зараз самостійно можу визначити жирність молока чи кислотність. Або семінар із сівби, на якому кожен голова мусив навчитися і як сівалку відрегулювати на певну глибину, і скільки насіння засипати, тобто абсолютно все, що стосувалося цього процесу. Тодішні семінари проводилися не для “галочки”, а для справи. Тому намагався жодного навчання чи то в районі, чи то в області не пропускати. Кидав усе і їхав. Після років п’яти-десяти “Зоря” (тоді “Зоря комунізму”) вже входила в трійку кращих у районі, а з деяких питань і очолювали списки. Свого часу наш колгосп довів, що на Поліссі можна мати зерно, м’ясо…
– А льон? Це ж, власне, поліська культура! Вам не болить душа, що поліське льонарство знищено?
– Болить, чому ж ні. Ми вже тонну волокна виробляли з гектара! Робота затратна, але рентабельна! Люди навчилися його вирощувати, було повністю механізовано процес... Але держава чомусь тоді вирішила, що льон їй не потрібен. Схаменулися, агітують за відновлення галузі, та хто за це візьметься?
– Аби перерахувати на Любешівщині господарства, утворені з колишніх колгоспів, які більш-менш міцно тримаються на плаву, досить пальців однієї руки. Серед них і бихівська “Зоря”. Як Вам вдалося вберегти господарство від руйнації?
– Дуже просто: сам нічого не вкрав. Від людей хіба приховаєш? Люди бачили, що ні голова, ні спеціалісти “прихватизацією” не займаються. А якщо не “бере” керівництво, важко “взяти” і рядовому працівнику. Ось таким шляхом і зберегли господарство. Так що руйнацію колгоспів розпочали передусім їхні керівники. Ті, хто прагнув легкої наживи. І що ви думаєте? Тепер ще й неприємності маю. Там, де все розікрали, всі вже заспокоїлись, а в нас виникають претензії, скарги пішли: неправильно майно поділили, те-се. До суду звертаються. Але виграю, бо майно ділимо так, як належить його ділити. І ще що допомогло вистояти: я намагаюсь не обманути ні свого працівника, ні свого партнера.
– Але ж інколи не просто і Вам бувало?
– Найважче було, коли починав. Непросто, коли почався розвал Союзу, коли нікому не було діла ні до села, ні до хлібороба. Але це, на щастя, минулося. Нехай тепер уряди і змінюються, але стали нам допомагати. Не настільки, як хотілося б, проте приємно, що ситуація змінилася на краще. Скажу відверто, мені все одно, хто очолює уряд, яка партія його контролює. Адже, наприклад, коли Тимошенко подбала, щоб зміни в бюджеті позитивно торкнулись і села, то хіба це погано? Коли вона піднімає питання, щоб навести лад чи в лісі, чи на землі – чого я буду перечити, хоч і належу до іншої партії? Тільки підтримувати.
– Знаю, що “Зоря” не обмежується лише вирощуванням урожаїв і худоби…
– Так, маємо в господарстві власну пекарню, відносно недавно побудували їдальню, в якій харчуються й учні місцевої загальноосвітньої школи, маємо свій магазин.
– Цьогорічний урожай радує? Кажуть, що виникли проблеми з його реалізацією…
– На відсотків 30 має бути більший, ніж торік. Поки що турбуємося про те, як його зібрати. Кошти на це маємо. А з реалізацією можна і почекати, бо нема нормальної ціни.
– А не прогадаєте?
– Хто ж знає? Припече – будемо продавати, за що пропонують.
Розмовляв Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
