Баба Валентина на дзвіниці – 85 літ
Валентина РОЗУМ на старій дзвіниці
– Здавна заведено, що на свято Пасхи кожен може видзвонювати на дзвіниці скільки хоче, – розповідає Валентина Павлівна. – І я, коли була ще дитиною, з нетерпінням чекала Великодня, щоб досхочу на-дзвонитися. Трапився мені добрий вчитель – дід Сянько, він і навчив мене управляти двома маленькими дзвонами, потім – трьома. Нині я використовую чотири дзвони – два великі, два менші. А після війни на дзвіниці можна було створити передзвін із десятка предметів. Річ у тім, що сільські дядьки понавишуковували на полях чимало снарядних гільз і почепили їх на дзвіниці. Одна з них була німецька. Довжиною з півтора метра, шириною така, що, здавалося, дитина у ній може сховатися, за звуком – чиста і напрочуд голосна. Але партєйні розпорядилися познімати їх із балки. Вони і на дзвони замахувалися, але побоялися людського гніву.
У радянський час бабу Валентину декілька разів викликали до райкому партії, аби «не будоражила народ». І кадебісти залякували: ще хоч раз посеред тижня на релігійне свято задзвониш у дзвони, відправимо до Сибіру. Але навіть такі залякування не відчужили малодорогостаївку від благородного дійства.
– А одного разу я навіть кому-ністам стала у пригоді, – напівжартома, напіввсерйоз каже Валентина Розум. – Це було у 1982 році, прийшли до мене додому із сільради і заказали, щоб я, коли Брежнєва опускатимуть у домовину, вибила траурний дзвін. Видно такий був приказ по всій країні. І це правильно, хай ти навіть цар чи президент, а в останню путь повинен відійти по-християнськи. Стою я на дзвіниці, а внизу – партєйні. Вони мали дати мені сигнал, коли починати дзвонити. Чую: «Починай!» А я як дьоргну за шнура – він раптом і обірвався. А шнур був давній, трухлявий... І треба ж було трапитися, щоб підвів у поминальну мить за такою знаною людиною. Від партєйних я тоді добряче наслухалася всяких нападок: як за простим смертним, то дзвони дзвонять, а як за Брежнєвим, то мотузка обірвалась. А що я зроблю – напевно, то все невипадково – щоби труна із тілом Брежнєва гепнулася у домовину, щоби шнур обірвався. Як-не-як, але саме при його «царюванні» було найбільше гоніння на церкви…
– Люблю, коли дзвонами зустрічаєш хресні ходи, – зізнається найстарша дзвонарка Рівненщини. – Перший із таких хресних ходів величала ще у довоєнний час, тоді монашки принесли до нашого храму ікону «ЦАР світу» (ця ікона збереглася у церкві досьогодні). Я й сама зі святих місць до Дорогостаїв декілька образів принесла, бо здавна ходили на прощу пішки. До Святої Почаївської лаври я ходила аж 24 рази. Хотілося б ще і двадцять п’ятий. Але ноги не донесуть, бо вже й на дзвіницю по крутих сходах не виходжу, а вилажу із трудом. Підходжу, бувало, до Почаєва, а назустріч починають дзвони дзвонити, думаю, що то у мою честь. А повернувшись додому, обов’язково пробую відтворювати почаївський передзвін для односельців. Святий звук перш, ніж вознестися до небес, проходить через людську душу.
Наразі баба Валентина непокоїться іншим – що нікому передати дзвонарську справу. Мовляв, ще не знайшовся той достойний, який не фальшивив би, не кривив душею, вибираючи дзвонарство як долю. Зрештою, баба Валентина вбачає і втішний нюанс: «Мабуть, Господу угодно, щоб дзвонила я до ста років».
Сергій НОВАК,
Рівненська область
| Comments: |
