Поїхав на війну, щоб заробити на хату
Олександр ПОЛТАВА
Стрибаючу міну замаскували у траві
Середина дев’яностих. Україна над прірвою економічної кризи, куди її привело недолуге керівництво… А вгорі заспокоюють: головне, аби війни не було! Та війну українці собі самі мусять шукати: здорові, у розквіті сил хлопці, котрим ні до чого докласти рук, ніде заробити копійку, щоб прогодувати і себе, і свої сім’ї. Недавній випускник Львівського залізничного технікуму Сашко Полтава подавсь у Хорватію, колишню республіку Югославії – федеративної держави, що, як і СРСР, після краху комуністичної влади розпалася на окремі країни…
Олександр жив у Прилісному з матір’ю і старшим братом-інвалідом, батько його помер, ще коли хлопець ходив до школи. Звичайно, міг би Сашко якось заробити на життя і десь у спокійнішому місці, бо, за відгуками односельчан, був хлопцем скромним і не ганявся за грішми. Але, кажуть, дуже хотів нову хату побудувати, от і зважився на небезпечний крок – завербувався до війська. Хай і до миротворчого, але ж на війну. Потрапив до інженерно-саперної роти 60-го окремого спеціального українського батальйону сил ООН.
Непростою була служба миротворців. У місцевості, де базувався їхній підрозділ (хорватське місто Гліна), влітку дев’яносто п’ятого велися активні бойові дії. Особливо жарким видався серпень – місяць, у якому старший сержант Полтава зустрів своє двадцятитриріччя. Впродовж чотирьох діб воюючі сторони поливали одна одну розпеченим свинцем із гармат і мінометів. Нерідко снаряди вибухали і на території миротворчих постів. Тоді ж на міні підірвався наш БТР (на щастя, обійшлося без жертв)…
18 серпня місцева влада попросила командування українського батальйону перевірити, чи не замінована територія довкола водокачки. У групі, яку послали на це небезпечне завдання, був і Олександр Полтава…
– Того ранку я вже збирався їхати додому – в Україну, – згадує Ігор Терещенко, односельчанин Полтави (у батальйоні українських миротворців одразу аж четверо хлопців з Прилісного служили). – Сашка зустрів у їдальні. Він знав, що я їду, тож попросив завезти рідним передачу, а коханій дівчині – листа. Ми попрощались, і я пішов складати в дорогу речі. Минуло не більше години, аж тут надійшла звістка, що хтось із наших підірвався на міні. Я вибіг подивитися – і ноги мої підкосилися: привезли мертвого Сашка… Приїхав у Прилісне якраз на його похорон. Самі розумієте, як важко було передавати ті передачі. А дівчина Сашкова дуже його кохала, потім довго заміж не виходила… Так його мати сама їй сказала, щоб не ждала…
Ось що написала про загибель поліського солдата-миротворця газета Прикарпатського військового округу “Армія України”.
…О десятій ранку група виїхала на місце. Було сонячно. Перевіривши насосну станцію й не виявивши мін, командир розділив групу, щоб перевірити водоканал із системою колодязів і люків одночасно з двох боків. Сам він вирішив почати з басейну, який забезпечував водогін – там ймовірність мін була більшою. Старший сержант Полтава, рядовий Стовбун і слюсар-хорват повинні були йти від перевіреної вже водокачки назустріч офіцеру. Ще раз проінструктувавши підлеглих, командир взводу від’їхав.
Залишившись самі, Полтава зі своїми помічниками пішли вздовж водогону. Роботу ускладнювали залізобетонні колодязі, даючи сильний “фон”, тому використовувати міношукачі було неможливо. Працювали щупами та кішками. Перші чотириста метрів виявилися без мін. Основну частину перевірки взяв на себе Полтава, адже за час служби досконало вивчив підривну справу.
Не було мін і довкола чергового колодязя. Аби зазирнути всередину, необхідно відсунути важку чавунну накривку. Але щоб зачепити її кішкою за ручку, потрібно хоча б трішки підважити – інших зачеплень на ній просто немає. Прикриваючи собою молодшого товариша, Олександр обережно потягнув за ручку. Тої миті й пролунав вибух – стрибаюча міна була замаскована в густій траві біля люка, приєднана розтяжкою до накривки… Передбачити саперам таке майже неможливо.
Рядового Стовбуна поранило в руку й відкинуло ударною хвилею, хорват-слюсар залишився неушкодженим, а от на Сашкові живого місця не було…
В рідному селі мати жити не змогла
Ірина Михайлівна Скорик, учителька історії в школі, де навчався Сашко Полтава, дуже добре пам’ятає той день, коли в Прилісне прийшла сумна звістка з Балкан:
– Але спочатку не повідомили, хто саме з чотирьох наших юнаків загинув. Важко передати, що тоді робилось у їхніх сім’ях… Увечері ж нарешті дізналися прізвище, і весь трагічний удар прийняла на себе мама Сашка Оксана Павлівна. Незвичайна жінка вона, нелегкої долі, адже заміж пішла за вдівця, котрий лишився з малими дітьми в старенькій хатині, – майбутнього Сашкового батька, котрого згодом поховала. А тут ще й смерть сина…
Хоронити Полтаву приїхав командир батальйону, де він служив, і хлопці-миротворці з Волині. Їх, казали, не хотіли пускати на цей похорон, але вони наполягли, заявивши, що ніхто і ніщо їм не завадить провести в останню путь бойового товариша. А мати навіть востаннє добре побачити його не змогла – прощалися через віконце у цинковій труні. Наречена ж його все непритомніла, доки її до тями приводили, домовину вже й віком накрили…
У шкільному музеї, яким завідує Ірина Скорик, Олександрові Полтаві присвячено окремий стенд, зберігаються деякі його речі, документи, фотографії, публікації.
– Дехто іноді дорікає, – зауважує пані Ірина, – мовляв, сам собі шукав такої долі. Категорично з цим не погоджуюся. Людьми, які йдуть на таку службу, рухає якась вища сила… А щодо грошей, то заробити їх він намагався для мами, для добробуту сім’ї.
Оксана Павлівна, похоронивши сина, незабаром виїхала з Прилісного: не могла там більше жити. Хату біля Луцька купила.
А наприкінці того трагічного для неї дев’яносто п’ятого року побувала в столиці, де отримала Зірку “За мужність” – відзнаку, якою було посмертно удостоєно її сина. Вручав нагороду мужній жінці-матері командувач військами Прикарпатського військового округу.
Старший сержант Полтава віддав своє життя за мир у чужій країні, але подвиг його оцінила і рідна земля.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
