Безпритульна мати
Підпис відсутній
Перше, що вдалося пригадати, то це весілля зі своїм коханим Євгеном та народження єдиного синочка Грицька. Але недовго судилося жити в парі і бути коханою. Через невдалу операцію Євген пішов із життя. Крепко побивалася за чоловіком Катерина, та слізьми його не вернеш.
Син виріс та обрав свою дорогу. Мав сім’ю, а баба Катя залишилася жити у своїй хатині. Так дожила до глибокої старості. Справитися із чималим хазяйством уже не мала сили. Та син інколи навідувався до старої матінки: то дровець нарубає, то води наносить, а то ще в чомусь допоможе. Так помаленьку і потихеньку жила баба Катя. Аж поки одного разу до неї не приїхав Грицько з якимось незнайомцем.
– Доброго дня, мамо, – привітався синок.
– Доброго дня, дитино, – відповіла стара.
– Це мій приятель. Знайомтесь, – продовжував далі Грицько. – Він приїхав оглянути ваш будиночок. Хоче купити…
Баба Катя, де стояла, там і присіла.
– Не хвилюйтеся, мамо. Я вже все продумав і вирішив. Будете жити у мене, Маринка про вас подбає. Та й онукам біля вас веселіше буде. Вони й так цілими днями ходять слідом і запитують, коли баба приїде.
Що було чинити старій?.. Робити вже нездужає, а так хоч за онуками доглядати буде.
Невдовзі продали будинок. Неохоче покидала стара село, де народилася і прожила свій нещасливий вік. Довго прощалася із сусідами, а ті плакали, наче проводжали на смерть, обіцяли просити Бога, щоб їй там добре жилося. Баба Катя востаннє обійшла своє тепер уже колишнє помешкання, оглянула кожен його куточок, який навіював різні думки з її минулого життя. Вийшла на город за хлів, і німа тиша змусила старече серце битися частіше. Адже ще зовсім недавно там мукала корівка, пищали поросятка, квоктали кури, а тепер… тепер там була пустка. Коли повертала з городу, взяла грудочку землі, на якій, як помер чоловік, працювала і вдень, і вночі. Стисла її у руці так міцно, наче це був її най-цінніший скарб! На мозолисті руки закапали сльози, востаннє поглянула на свою хату…
Жити в сина було добре, адже забула за піч і худобу, тільки з внуками бавилася. Невдовзі Грицько купив новенький автомобіль. Стара знала за чиї гроші. не дуже була задоволена, що син так швидко розтринькав кошти, які дістав від продажу її будинку. Хотіла щось сказати за нову покупку, але син не дав і слова мовити. Відтоді це питання для неї було закрите раз і назавжди.
Та відколи в сім’ї з’явився автомобіль, про Катерину наче забули. Невістка і син не так, як раніше, почали ставитися до старої, та й внуки почали вередувати. Їх наче підмінили. Уже не питали, чи їла вона щось, чи виспалася, як слід. Далі було ще гірше. Мало того, що до столу забували її покликати, так ще й неохоче розмовляли з нею. Важко стало Катерині. Як могла хоч трохи щось робити, то була потрібна і сину з невісткою, і внукам. А так кому ти потрібен? Якби знала, нізащо не кинула б свою домівку. Краще було б вмерти у своїй хатині з голоду і холоду, ніж жити в розкошах у сина.
За хатою плакала баба щодня, якби могла повернутися, кинула б дім сина уже сьогодні. Та куди ж підеш, як в її хаті вже давно живуть чужі люди. Сину з невісткою все не вгодиш: то не там сядеш, то не там ступиш.
Одного разу серце старої не витримало, і вона мовила:
– Знаєш, сину, я не думала, що такою гіркою буде моя старість, що рідній дитині потрібні мої гроші, а не я. Тому краще піду від тебе.
Син мовчав, опустивши додолу очі, так нічого й не відповівши матері. А коли зібрала свої речі і рушила до виходу, мовив:
– Як находитеся, мамо, по світі, то приходьте назад.
Катерина відповіла плачем і зачинила за собою двері. Їй стало боляче, що син не намагався навіть затримати і що такими словами випровадив за поріг.
…Ось уже кілька днів в баби Катерини не просихають очі від сліз. Все плаче і плаче, уже й забула про їжу, про холод, який дошкуляє, як лиха болячка. Нехай так. але тепер вона біля рідної домівки. Нічого, що її продали. Стара уже другий день підряд живе на горищі свинячого хліва. Добре, що господар нічого про це не знає, а то вижене її. Де тоді їй дітися? Хіба що земля під нею розсунеться – і вона кинеться туди.
Але вийшло зовсім не так, як думала Катерина. Уже наступного ранку замість молодиці поніс їсти свиням господар. Коли висипав замішане у корито, підняв догори голову і сказав:
– Злазьте, бабо Катерино, нам поговорити треба.
Старенька не знала, що й робити, бо не чекала такого. Та згодом оговталася: на все воля Божа. Але почула зовсім не те, на що очікувала.
– Бабо Катю, – звернувся тихим тоном чоловік, з котрим колись знайомив її Грицько, – ми з жінкою вже знаємо про вашу долю, бо ж помітили вас ще з першого дня і встигли розпитати про все. Хочемо запропонувати жити з нами, якщо для вас не знайшлося місця в хаті сина, а у хліві зі свиньми люди просто не живуть. Тим більше, це ж ваша хата, ви її збудували. Тому в ній не може не знайтися куточка для її справжньої господині. Ходіть у будинок, обігрієтеся і поїсте чогось. Там жінка борщ якраз приготувала.
Такими словами баба Катя була приголомшена. І як тут не заплакати знову? Але не з горя, з чогось іншого… Хоча б із того, що зовсім чужа людина проявила більше співчуття і жалю, ніж єдиний рідний син.
Переступаючи поріг будинку, баба Катя ледве трималася на ногах. Тут пахло її життям. Вона розуміла, що через сина у власному будинку стала безпритульною. Серце старої матері плакало, а губи молили Бога, щоб пощадив Грицька.
Василь ТИТЕЧКО,
Рівненська область
| Comments: |
