Викопав сотні криниць
Кирило КІПЕНЬ
Кирило Степанович вважає, що найголов-ніше у житті – вода. Адже будівництво будь-якої хати розпочинається із копання криниці.
– То вже зараз люди навчилися бити інди-відуальні свердловини, щоб із крана на кухні воду набирати, – каже.
Він народився у селі Жиричі і все життя тут прожив. На початку 1960-х викопав свою першу криницю.
– Одружився, звели хату, то й колодязь треба було копати. Спробував – вийшло. Потім ще один налагодив – щоб напувати худобу, – продовжує майстер. – Взагалі, то ціле ремесло. Як тільки-но починаю знімати грунт, вже більш-менш знаю, яка вода буде. Наприклад, якщо білий пісок – світла, а тільки земля червонувата – то й вода буде кольору чаю. Я помітив, що вода в землі циркулює змійкою. Ніби судини в людини. Потрапиш на верхню жилу, то криниця не дуже глибокою вийде, лише на 5-6 кругів. Скажімо, у Жиричах вода близько до поверхні знаходиться, і в ній багато заліза. А от у Ратному – глибше, бо там глина. Щоб добратися до неї, треба закопати й до десяти кругів. А найкраща вода та, де легкий білий річковий пісочок – тоді вона чиста-чиста.
Шукає воду Кирило Степанович з допомогою двох дротів. Якщо їх немає, виламує розгалужену гілочку з дерева.
– І якщо водяна жила йде близько до поверхні, то гілочка піднімається доверху, – каже селянин. – Такий простий метод знаходження води ще мене ніколи не підводив.
– А чи не страшно вам було з глибини землі дивитися на небо?
– А чому ж? Якщо людина їде машиною, то хіба їй страшно? Якщо вона сіла у справне авто, не п’яна, не порушує правил дорожнього руху, то впевнено й почувається за кермом, – по-філософськи розмірковує дід Кирило. – Так і тут: якщо все добре, є страхувальна мотузка, помічники, то чого має бути боязко? До речі, я ніколи не давав своїм підсобникам пити горілку, хіба тоді, як зробимо роботу. Бо всяке ж могло би бути: п’яне хіба втримає відро з піском, яке я подаю наверх?
Кирило Степанович завжди викопував криницю за один день. Помічників брав із собою всього двох (щоб не ходили один за одним). Хоч і напрацюється лопатою (це ж скільки мокрого піску доводилося піднімати на-гора), але коли робота завершена, почувався завжди радісно, бо робив благородну справу на десятиліття.
Не закінчуючи високих класів-коридорів, він самотужки додумався, що, наприклад, цементованого круга, якого занурюють у землю, можна зменшити з допомогою звичайнісінької… пилки.
– Цим я деяких майстрів здивував. Якось спробував частину круга відтяти, бо він був зависокий і з нього було погано набирати воду. Тому пилка, якою ріжуть дрова, запросто взяла цемент. Таким чином колодязь вийшов акуратним і зручним у користуванні, – пояснює Кирило Степанович.
– А були в житті надзвичайні випадки? – запитую.
– Траплялися. Кілька разів, як тільки прокопував метр-два грунту, вода починала із землі бити фонтаном. Тоді я миттю хапався за мотузку й кричав помічникам витягувати мене. Бувало, гляну вниз – а вода наздоганяє мене. Але завжди все закінчувалося благополучно.
Кирило Кіпень сьогодні вже криниці не копає. Захворів чотири роки тому і закинув цю справу. Хоча якби довелося знову добиратися до води, зробив би це спритно, адже, як сам каже, має для цього ідеальний зріст – 164 сантиметри (високій і кремезній людині непросто розвертатися у кругові-кадубі, який у діаметрі всього 80 сантиметрів). Кирило Степанович дуже шкодує, що тепер ремеслом копача-криничника вже ніхто й не цікавиться. І переконаний, що вода з колодязя, де вона дихає, живе, набагато корисніша і смачніша, ніж загнана в кран.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
