Стрілка збудував пів-Луцька
Ростислав СТРІЛКА
– Ростиславе Мироновичу, Ваше дитинство припало на довоєнні роки та на час війни. Яким воно було?
– Народився 30 липня 1928 року в селі Старий Майдан Холмського повіту Польщі у селянській родині. З жовтня 1944 року розпочалася депортація найзахіднішої гілки українського народу до УРСР. Наша сім’я в ніч з 23 на 24 листопада 1944 року товарним потягом з міста Холма назавжди залишила рідний край. Два тижні в дорозі – й потяг зупинився на станції Розовка Запорізької області за 50 км від міста Маріуполя. Розселили нас у вільні хати колишньої німецької колонії Люксембург. В липні 1946 року сім’я мого батька Мирона Стрілки виїхала потягом з Маріуполя до Луцька. Так наша родина змінила соціальний стан з селян-хліборобів на міщан. Отож у Луцьку проживаю з липня 1946 року. Місто мені запам’яталось понівеченим війною. Не було вулиці без руїн і згарищ, а його мешканці, яких налічувалось 27-33 тисячі, були практично позбавлені світла і води, існувала карткова система на основні продукти. Виручала торгівля на ринках. На той час промисловості, як такої, не було. Діяли кілька малих підприємств: пивоварний завод, три млини, одна лісопильня, три цегельні і дві малі електростанції... Паралельно з міською владою була чинна військова комендатура. Обком партії розміщувався в будинку, де сьогодні знаходиться міська рада. Обласна рада була у приміщенні теперішнього краєзнавчого музею. Всі органи влади діяли скоординовано й ефективно. Запрацювали комунальні служби, відкривалися школи і дитячі садочки, медичні заклади, кінотеатр “Батьківщина”, музично-драматичний театр. Організовано навчання в учительському інституті, який знаходився у приміщенні колишньої польської гімназії по нинішній вулиці Винниченка.
Місто Луцьк вимагало швидких і радикальних змін, досягти яких можна було за рахунок капіталовкладень в будівельну галузь. Вже в кінці 1946 року стабільно запрацювало ремонтно-будівельне управління. Міська влада виділила кошти на проектно-пошукові роботи для будівництва Луцької електростанції потужністю 5 тис. кВт на базі місцевого палива – торфу, запасами якого Волинь тоді була багата. На черзі було будівництво житла, споруд комунального призначення, шкіл. Але все це згодом. Повоєнна фінансова скрута, а особливо низький рівень розвитку виробництва будівельних матеріалів (вони постійно були у дефіциті), гостро відчувалися.
– Своє життя Ви розділяєте на п’ять умовних сходинок. Розкажіть нашим читачам про них.
– Йдеться про навчання, яке розпочалося у 1935 році, а закінчилося у 1994-му, коли вийшов на пенсію. Ще мій дідусь колись говорив: “Поки живеш, то вчишся”. Першою сходинкою на шляху до знань була семирічна польська школа в містечку Войславіце, в якій закінчив у 1939 році чотири класи. Другою сходинкою – навчання під час війни в українській гімназії в місті Холм. До третьої сходинки відношу 1946-1949 роки, коли навчався в Луцькій середній школі №1. Отримавши атестат зрілості, у 1949 році поступив у Львівський політехнічний інститут на будівельний факультет. В 1954-му отримав диплом інженера за спеціальністю “Цивільне та промислове будівництво”. Це – четверта сходинка. П’ятою, яка була найважчою, і найдовшою за часом, але найцікавішою, вважаю роботу за фахом з людьми в колективі, під час якої ми працювали і вчилися разом. Звичайно, не все складалося гладко, але виручали досвід і фахові знання.
З березня 1956 року було організоване Луцьке будівельне управління № 2 (БУ-2) на базі будівельної дільниці, яку очолював Дмитро Микитович Самохвалов. Він же був призначений начальником. Фронтовик, який воював у саперних військах, ще до війни закінчив Харківський будівельний технікум. Відмінний організатор, відповідальний і справедливий. Очолював колектив БУ-2 (згодом БУ-72 і “Житлобуд-1”) 20 років. Він був взірцем для молодих працівників. П’ять його вихованців стали керівниками підприємств і установ у галузі капітального будівництва, а саме: Микола Кашперук – призначений керуючим обласним будівельно-ремонтним трестом, Микола Козлюк став начальником обласного управління капітального будівництва, Вітольд Будзінський очолив завод залізобетонних виробів зі столярним цехом і лісопильнею, Микола Ренькас обійняв посаду начальника Луцької ПМК і я – призначений начальником будівельного управління “Житлобуд-1”. Прийняв естафету керівника з 1 січня 1976 року. Очолював цей колектив до виходу на пенсію в березні 1994 року.
Обговорювали складні питання з колегами. Іноді доводилося піднімати технічну літературу у власній бібліотеці, звертатися за консультаціями до спеціалістів. Були моменти, коли сам потрапляв у скрутні ситуації. Тоді звертався з питанням сам до себе: “А як поступив би Самохвалов?” І це мені допомагало. За роки роботи в управлінні було всього потрохи: прикрощі й радість, злети і падіння. Були справи зі словами “вперше в Луцьку”. Наведу декілька прикладів. Вперше впроваджено пустотнозамкнуті великорозмірні залізобетонні плити перекриття, які виготовлені безпосередньо на будівельному майданчику при спорудженні гуртожитку по вулиці Ковельській. Там же була застосована суха штукатурка при оздоблювальних роботах. При спорудженні теперішнього головного корпусу Волинського національного університету, а також житлових будинків-близнюків, що знаходяться поруч з ним на проспекті Волі, вперше застосована велика механізація (баштові крани). В господарстві управління працювала лісопильня (пилорама) разом з паровою машиною. Виникла ідея самим виготовляти залізобетонні і бетонні малорозмірні конструкції та вироби, використовуючи пару від парової машини. Спроба вдалася, і доки будувався завод по вулиці Лазо, управління частково забезпечувало свої потреби в цих виробах.
Спільно з субпідрядними спеціалізованими організаціями “тягли воза”, навантаженого планами, які були втілені в тисячі житлових будинків, сотні унікальних споруд різного призначення, закладів охорони здоров’я, культури, освіти, торгівлі, будівлі комунального господарства, сотні кілометрів мереж та інші новобудови, які і сьогодні є окрасою міста, формуючи архітектурні комплекси, мікрорайони, квартали, площі й вулиці старовинного Лучеська. Тут проявили свій талант архітектори, котрі працювали над проектами: Олександр Руденко, Ярослав Миц, Ростислав Метельницький, Василь Бабій, Андрош Бідзіля, Георгій Шевчук, а також директор історико-культурного заповідника “Старий Луцьк” Тарас Рабан.
Хочу звернути увагу на далеко не повний перелік об’єктів, збудованих кропіткою працею протягом 40 років. Це 800 тисяч кв. м житлового фонду міста, 26 загальноосвітніх шкіл, 33 дитячі дошкільні заклади, спортивна школа, палац учнівської молоді, торгівельний технікум, будинок профспілкових курсів, корпуси Волинського національного університету, в тому числі і теперішній головний корпус, збудований 1958 року, приміщення обласної і міської клінічних лікарень з поліклініками, перші корпуси пологового будинку, чотири кінотеатри, будинок “Просвіти”, музично-драматичний театр імені Шевченка, обласна бібліотека імені Олени Пчілки, будинок Волинської обласної адміністрації, ЦУМ, два готелі (“Україна” і “Світязь”), та кілька десятків інших будівель.
– Знаю, що навіть після виходу на пенсію Вас не залишили у спокої. Знадобилися Ваші знання та досвід.
– Як фахівець з будівельної справи я був запрошений до проведення реконструкції будинку по вулиці Шопена,1 і приміщення колишнього меблевого магазину по вулиці Данила Галицького, 14. В останньому відкрили генеральне консульство Республіки Польща. Сьогодні ці два будинки гарно презентують вулиці міста з огляду архітектурного рішення.
Що ж, вважаю себе щасливим, – додає мій співрозмовник, – бо йдучи вулицями міста, бачу результати своєї праці. Дуже радий, що ви даєте мені можливість привітати своїх колег з наступаючим святом – Днем будівельника. Сьогодні і завтра крокуйте впевнено вулицями і площами з гордо піднятими сивими головами, згадуйте і радійте творінням рук своїх. Вважайте, що я поруч з Вами, а думками вертаюсь до 1950-х–1990-х років і згадую людей, з якими впродовж 40 років працювали пліч-о-пліч, даруючи лучанам оновлене гарне місто.
Розмовляв Кость ГАРБАРЧУК,
м. Луцьк
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
