800 українців і чехів німці спалили живцем
65 років тому, у липні 1943 року, у селі Малин Млинівського району сталася одна з найжахливіших трагедій минулої війни – фашисти загнали у церкву і хліви понад 800 чехів та українців (з них 123 дитини) і живцем спалили їх. Лише декільком щасливчикам-втікачам вдалося врятуватися. У тому числі й Наталії Євгенівні Ващук, яка протягом останніх двох десятків літ вважалася єдиним безпосереднім свідком тих подій. Вважалася, бо цьогоріч, не доживши до 65-ї річниці Малинської трагедії, бабця Наталія відійшла у вічність. Натомість залишилися її спогади...
– За що спалили малинців? Одні кажуть, що то – помста за декількох вбитих німців. Інші – що то помста за партизанів, – згадувала Наталія Ващук. – Як-не-як, а від малинців Ковпак, котрий проходив неподалік рейдом, забрав більше 200 наборів білизни. До того ж, йому сповістили, що у млині змелено для вермахту 50 центнерів білого борошна, а на сироварні лежить 10 центнерів сиру. Звісно, партизани скористалися такою провізією…
У той страшний день 13 липня я разом з іншими сільськими дітьми пасла корів. Збирали квіти, грали у схованки. І от ми побачили озброєного чоловіка, він біг з Малина до лісу. Як закричить: “Ей, ви, пацанва, ану хутко втікайте до лісу, бо у селі німці, всіх зганяють докупи, у Німеччину повезуть”. Та діти дітьми – нам аби погратися. Але проходить година – бачимо на пагорбі ще одного вояка. Форма зовсім інша, і мова теж ненашинська. Тільки-но ми наблизилися до Малина, чуємо: крик, ґвалт. Один гурт односельців женуть до церкви, інший – до клуні. Корів тоді у нас забрали. Німці тоді грабанули Малин добряче – до півтисячі корів, 70 пар коней, більше тисячі свиней та кіз забрали…
У нашій хаті вже нікого не було. Мою маму врятувало те, що вона заховалася у бур’янах. Нас же, бідолашних, погнали до великого чеського села. Зачинили. Людей битком. Старі заспокоюють: мовляв, пройде у німця злість – відпустить. Де ж бо… Несподі-вано запахло димом. Усі зрозуміли, що хліва підпалили. До дверей – а вони брусками заклинені. До вікон – а по них як влупить німець із кулемета. Боже, що тоді творилося! Я не пригадаю вже, як опинилася у жолобі, але саме він – не дерев’яний, а цементовий – мене врятував. Лежу у ньому, чую – хтось на мене навалився. Потім ще чимось притиснуло до дна. Дихати нічим. Свідомість то з’являється, то зникає. А прострелена нога не просто болить – душу від болю вириває…
Не знаю, як моя подружка Надя Холод вирвалася з палаючого хліва, але пам’ятаю, як вона благала: “Пане! Паночку! За що ви нас убиваєте?!” На жаль, Надю після того, як німці покинули Малин, знайшли у дворі мертвою із проколотими багнетом грудьми. А з усього опісля побаченого я най-більше запам’ятала: посеред згарища лежала жінка. З усього гурту вогонь, можливо, її зачепив найменше. Але під жінкою лежало її двоє синів. Один – під правою рукою, другий – під лівою. Так Гелена Крамська (а це була саме вона) хотіла прикрити від вогню своїх дітей.
Я і сама задихнулася б у диму, якби не дротяний гачок, яким любила гаптувати. У клуні він впав із кишені у чобіт, і розпечений дріт жалом вп’явся у ногу. Я поповзла по жолобу. Він проходив через залізні клітки для кролів і мав вихід надвір. Оце, мене і врятувало… А наступного дня мене до тями знаєте що повернуло – дощ! Лежу, чую: тіло, яке раніше пашіло від опіків, помаленьку від холодного душу починає відходити. Яка благодать! А ще більша радість від того, що я жива.
Цілих два роки мене, попечену, лікували. Добре, що трапився чех, який знався на травах. Із них він робив різні мазі. Брали ми у нього ці ліки, причому весь час вибачалися, що нічим розплатитися, а він пос-тійно заспокоював: “Не переживайте, дасть Бог, допоможе, тоді й розрахуєтеся”…
Коли минаю пам’ятник загиблим, обов’язково перехрещуся і пущу сльозину. Гірку і радісну. Гірку – бо я могла бути серед загиблих. Радісну – бо я лишилася живою. На все воля Божа...
Сергій Новак,
Рівненська область
| Comments: |
