Маркевич став футбольним пророком у Харкові
Мирон МАРКЕВИЧ
Легіонери, які живуть тут, повинні знати історію України
– Чому надаєте перевагу Луцьку, коли обираєте місце для тренувань? Більшість команд прем’єр-ліги готуються до сезону за кордоном...
– По-перше, тут у “Волині” починалася моя тренерська кар’єра. З того часу маю у Луцьку багато знайомих. Нас тут всебічно підтримує ФК “Волинь”. Надали чудові тренувальні поля. Саме тому ми сюди приїжджаємо вже третій рік поспіль.
Можна було б, звичайно, поїхати й за кордон, але ми не настільки багаті, щоб викидати на збори шалені гроші. Краще на зекономлені кошти купити футболіста.
– А як зі спаринг-партнерами?
– Ми їздили у Тернопіль – грали з місцевою «Нивою», у Хмельницькому – з “Поділлям”. З такими командами змагатися навіть важче, ніж з рівними за класом. Вони діють самовіддано і організовують непробивний захист. Дуже непросто його долати. Плюс у цих регіонах такі матчі сприяють популяризації футболу. У Тернополі, наприклад, на товариську гру прийшло шість тисяч глядачів!
– Приємно спостерігати за тим, як Ви намагаєтеся прививати футболістам любов до українського. Ви повезли усю команду на Козацькі могили в Берестечко. Як сприйняли таку екскурсію легіонери?
– Їм було цікаво. Бо вони зараз живуть в Україні, а тому повинні знати її історію. Тим більше, славні сторінки. Побачили, що українцям є чим гордитися.
– Перед новим чемпіонатом розраховуєте на серйозне підсилення?
– Ми передивляємося кількох футболістів. Комплектація команди ще не закінчилася. Намагаємося знаходити нормальних футболістів за нормальну вартість. Бо ціни на трансферному ринку дуже підскочили. Футбол перейшов з долара на євро. А у світі дивіться, що робиться. У футбол пішли захмарні гроші. Головне, що ми не втратили нікого з гравців основного складу.
– Як оцінюєте футболістів, які перейшли у “Металіст” з “Волині”?
– Практично всі вони грають у нашій команді провідні ролі. Марко Девіч став найкращим бомбардиром, Папа Гує, я вважаю, на сьогодні найкращий захисник в Україні. Добре, що нам їх порекомендували.
– Нині в Україні не вистачає забивних футболістів. Напевно, цього року на Девіча влаштували справжнє полювання, і втримати його було зовсім непросто.
– Полювання було, і не тільки на нього. Але поки що нам вдається всіх утримати. Тому, хто цього заслуговує, намагаємося підвищити заробітну плату. Утримує футболістів й дружній колектив. Вони товаришують між собою. В цьому плані у нас чудові умови. Девіч навіть виявив бажання стати українцем. І став ним.
– Це було суто його рішення чи Ви з ним розмовляли з цього приводу?
– Таку ідею йому підкинули ми. Але Марко одразу погодився. Хоча зважитись на такий крок йому було непросто. Хлопець хоче пограти у нашій збірній. Вже отримав український паспорт. Але право грати у збірній мають лише ті, хто прожив в Україні хоча б п’ять років. Девічу залишилося почекати ще півтора року. Можливо, його допустять раніше. Але брати чи не брати Марко до збірної, вирішуватиме тренер Олексій Михайличенко.
З улюбленого міста проводжали стусанами
– Ви багато відпрацювали у Львові. Кажуть, не зійшлися характерами з Петром Димінським. Нині не щемить серце за львівський футбол, не хочеться знову повернутися до керма “Карпат”?
– Я багато років віддав цій команді. Тим більше, я сам львів’янин. Жив там і далі жити буду. Якісь переживання часом бувають, це ясно. Але зараз я маю солідну роботу, якою задоволений. У Львові ж нині, на жаль, нема кому серйозно займатися футболом. Неприємно, бо такий регіон має бути представлений сильною командою і хоча б раз у три роки грати в кубку УЄФА. Але принаймні поки що там таких перспектив не видно.
Найкращі часи для “Карпат” були, коли фінансуванням займався вже нині покійний Георгій Кирпа. Тоді вдалося створити сильну команду і пробитися в кубок УЄФА. Але львівські інтриги зробили свою справу – “Карпати” йшли в чемпіонаті на третьому місці, і мене звільнили з роботи. А через півроку продали 17 футболістів. Це були імена: Ковалець, Беньо, Чижевський, Єзерський, Мізін, Паляниця, Гецько... Після того “Карпати” досі не можуть піднятися. Та команда два роки поспіль обігравала “Динамо”, у складі якого тоді виблискували ще молоді Ребров, Шевченко і Лужний.
Пізніше, правда, Димінський знову запросив мене у “Карпати”, але історія повторилася. Знову команда йшла на третьому місці, і мене вирішили звільнити. Це дуже тяжко переживалося.
– Тоді ще й трапився той неприємний інцидент з Вами...
– Так. На мене натравили бандитів. Але згадувати того не хочеться. Міліція впіймала виконавців, та я тоді сказав: “Вони мені не потрібні, можете їх хоч завтра відпустити, бо я на них зла не тримаю. Вони лише зробили свою роботу. Дайте мені замовників”. Більше я тою справою не цікавився.
– А що можете сказати про ФК “Львів”?
– Важко щось спрогнозувати. З одного боку, не знаю, чи зручно буде у Львові двом командам, але з іншого боку – добре, що вони зовсім не пов’язані. Все залежатиме від президента. Якщо він готовий до великих витрат, то все буде добре. Бо потрібно після першої ліги і склад значно підсилити, і про стадіон подбати. У Харкові є такий прецедент. Місцевий ФК досі не прижився. Вболівальник майже не ходить до них.
– А як складаються стосунки з президентом “Металіста”?
– Головною моєю умовою при переході було невтручання президента у тренувальний та ігровий процес. Жодного разу дане слово Ярославський не порушив. Моєю роботою поки що задоволений: є гра, люди ходять на стадіон. Під час домашніх матчів збираються 20-25 тисяч вболівальників. Ці цифри говорять самі за себе.
Без патріотизму нормальної гри у збірної ніколи не буде
– Серед волинських журналістів побутує така думка, що наша збірна зможе лише тоді добитися чогось серйозного, коли в її основі гратимуть вихідці із Західної України, бо вони просякнуті патріотизмом до своєї держави. Чи погоджуєтеся Ви з цією думкою?
– Без патріотизму нічого не буде. Це взагалі потрібно ставити на перше місце. У збірну приїжджають футболісти, які є найкращими в Україні. Але вони повинні знати, за що вони грають. На жаль, це не тільки у футболі. Але тут потрібно зважати, що нашій державі лише сімнадцять років. Дай Бог, аби цей процес йшов скоріше.
– Після невдалого завершення відбірного циклу на Євро-2008 в українській національній команді настав складний період – не було тренера. Чи отримували Ви реальну пропозицію очолити команду і чи маєте такі амбіції взагалі?
– Не хочеться загадувати наперед. Можливо, це колись станеться. Я про це зараз не думаю. У збірної є тренер, йому треба допомогти. Треба, аби Україна грала достойно. А чи вийде щось у Михайличенка – покаже час.
– І все ж, уявімо, що Маркевич сьогодні визначає стратегію розвитку збірної. На що було б зроблено ставку?
– Якраз тоді, коли у збірній не було тренера, у мене запитували, яку програму виходу з кризи я міг би запропонувати. Я казав тоді і зараз дотримуюся такої думки – чемпіонатом світу треба пожертвувати й будувати нову команду, щоб потім гідно представити Україну на домашньому Євро-2012. Бо якщо й надалі збирати старичків, нічого путнього не буде.
Футбол – шанс для дітей з малозабезпечених сімей
– Чим займаються Ваші діти?
– Менший ще навчається в уні-верситеті на юриста. Старший вже закінчив торгово-економічну академію. Обидва – холостяки.
– У Вас було бажання долучити їх до своєї справи?
– Розумієте, футбол треба любити і хотіти у нього грати. Тим більше, я дотримуюся такої думки, що хорошими футболістами можуть стати швидше діти з малозабезпечених сімей, ніж багатих батьків. Умовно кажучи, там, де є що поїсти і де жити, рідко виростають здібні гравці.
– Як Ви ставитеся до легіонерів в українському чемпіонаті?
– Вони відіграють позитивну роль. Звичайно, я хочу, аби грало якомога більше своїх хлопців. Але ж ви подивіться, що робиться. В Україні практично ніхто серйозно не займається дитячим футболом. Та й тренуватися немає де. Вдумайтеся, на Західній Україні немає жодного штучного футбольного поля. І ще одна проблема – слабенький рівень дитячих тренерів. Та й у професійних клубах немає тренерської зміни. Працюють переважно старі кадри.
– Тобто маємо проблему з перспективою. Зараз більшість фахівців схиляються до думки, що російський чемпіонат вже далеко попереду українського...
– У мене якраз думка протилежна. В Росії у футболі обертається більше грошей – це факт. Але сказати, що там сильніші команди, не можна. Рівніші за класом – так. Але наші “Шахтар” і “Динамо” там завжди боролися б за чемпіонство. Особливо донеччани, мені здається, могли б там вигравати в усіх. Та й ми, я впевнений, нижче п’ятого місця у турнірній таблиці не опускалися б. В Україні рівень майстерності футболістів вищий, але більшість клубів навіть елітного дивізіону у нас бідують. А без фінансів нічого не досягнеш.
– До речі, Ви є власником футбольної школи. Як там справи з перспективною молоддю?
– Школа працює, і досить непогано. Я зараз забрав з неї п’ятьох 16-17-річних хлопців у “Металіст”. Школа здатна готувати хророші кадри. Там належна база, такої у Львові немає. До того ж, ми беремо на навчання усіх бажаючих без додаткових відборів. Принаймні сотню діток ми відірвали від вулиці. Поки маю добре оплачувану роботу, буду цю школу утримувати. Чудово, якщо вдасться виховати кілька хороших футболістів, але якщо й ні, то мене це не бентежить. Просто хочеться, аби наші діти мали чим займатися та росли здоровими і нормальними людьми.
– Ну що ж, тоді бажаємо Вам успіхів і нових перемог!
– Дякую.
Сергій КРАЙВАНОВИЧ,
Євген ХОТИМЧУК
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
