«Найбільше у житті хочу розшукати свою маму»
Покинута рідною ненькою Світлана стала мамою чотирьох дітей
Потяг зупинився, лише черкнувши ніжку дитяти
Було це у Кривому Розі. Материнське серце не йокнуло, коли поклала немовля на рейки, коли почула скрегіт гальм потяга, що наближався. Не пройняв дитячий крик покинутої напризволяще крихітки. Жінка просто зникла. Навіть не озирнулася, чи дитя живе, а чи вже й нема...
А поїзд вчасно почав гальмувати. Таки на життя було Світлані. Локомотив зупинився, тільки черкнувши металевим колесом дитячу ніжку. З вагонів повибігали люди. “Дитина! Дитина на колії! Лікаря!” – гукали одне одному. В одному з вагонів була працівниця дитячого будинку у Старому Роздолі (Львівська область) – вона саме їхала за направленням туди на роботу. Тож і першою надавала маляті допомогу. Потім саме вона забрала маленьку Світланку у сиротинець на Львівщині.
Коли дівчинці виповнилося три рочки, їй змушені були ампутувати ушкоджену ніжку. Це був другий великий удар. Рухливе дівча – як могло всидіти на одному місці? Мусило... Забавки Світлани відрізнялися від ігор ровесників: ані піжмурок, ані бігу наввипередки. Неприємна обставина коригувала її дитинство.
Потім було навчання в інтернаті у Дунаєвцях, пізніше – у Кам’янці-Подільському, що на Хмельниччині. Тоді доля закинула знову на Львівщину – дівчина вчилася у Самборі, здобувала фах швачки. Саме тут Світлана познайомилася з волинянином Віталієм. Невдовзі вони одружилися й переїхали жити у містечко Володимир-Волинський.
«Не шукай, у мене інша сім’я»
Якось, коли дівчина ще навчалася у Дунаєвцях, директор інтернату покликав Світлану до себе на щиру розмову. Просив, аби відіслала запит у рідний Кривий Ріг – може, мама таки знайдеться. Он, одна дівчинка, яка народилася без обох ручок, розшукала своїх батьків, і її забрали назад в сім’ю. Такі випадки були непоодинокі. І Світлана зважилася.
Невдовзі школярка відправила свій перший лист у рідну сторону. Писала, що розшукує Галю чи Полю (точно імені своєї матері не знає, адже в документах, які та залишила у дитячих пелюшках, значилося два різні жіночі імені). І вклала у конверт своє фото.
Невдовзі прийшла відповідь. Писав хтось із сусідів чи з пошти. Мовляв, по фото одразу видно, чия вона донька – дуже схожі з мамою. Що ця жінка виїхала з міста. А куди – хтозна...
А Світлана знову і знову слала туди листи. Не розуміла, куди мама поділася, чому не розшукує її. Хотілося стільки всього дізнатися й самій розповісти! І про успіхи у навчанні, і про перше кохання... Та листи все поверталися ні з чим.
І ось одного разу дивний конверт без зворотної адреси прийшов на ім’я директора інтернату. Лист написала... Світланина мати.
Ні, не зі словами каяття зверталася. Писала: “Не розшукуйте мене...” Світлана вмивалася гіркими слізьми, але читала далі: “Я вийшла заміж, у мене є чоловік, син і дочка. Вони про Світлану не знають. І знати не повинні”. Штемпель на конверті видавав, що листа кинули у Вінниці.
Це була єдина вісточка від матері.
Чоловік покинув з чотирма дітьми
Особисте життя Світлани складалося не безхмарно. Вона працювала у Володимирі-Волинському на швейній фабриці, Віталій – на шахті. Невдовзі у сім’ї з’явився первісток – донечка Марина. Потім – ще дві дівчинки, Іра та Олександра. Але Світлана завжди хотіла мати ще сина. І її мрія збулася, четвертим у неї народився хлопчик – нарекли Максимом. Але батьки не дуже добре між собою жили. А кілька років тому Віталій залишив сім’ю (нині живе з іншою жінкою в Чернівцях).
Це був третій удар долі. Як його пережила Світлана? Здавалося б: калічка, залишилася сама, з чотирма дітьми... Інша давно б опустила руки, у відчаї топила біду слізьми. Але Світлана не з таких жінок. Розлука її ще дужче загартувала. Бралася вже не за одну роботу, а за дві, три, п’ять. Ночами шила, вдень куховарила, прала, прасувала. Горювати їй було ніколи.
Дівчата гордяться мамою. Дістають з шафи великий фотоальбом – каталог маминих робіт (Світлана не тільки одяг шиє, а й обшиває бари та круті ресторани). Хваляться, що й самі вже опанували швейну машинку.
Ніхто з чужих й не здогадується, що ця енергійна жінка усе своє життя живе без ноги – ходить на протезі.
– Мама у нас оптимістка – що б не трапилося, у всьому шукає хороше. Хіба через нас інколи засмучується, – зауважують Ірина та Саша.
– Моє життя склалося так, як мало, – не задумуючись, каже Світлана. – Ні за чим у житті не жалкую. Я справді щаслива людина.
– А мрієте про що? – запитую.
– Знайти свою маму! – навипередки вигукнули доньки.
– Правда. Хіба можу я їй дорікати? Вона мала тоді всього шістнадцять, – захищає свою матір Світлана. – Так вже обставини склалися. Чула від людей різне. Кажуть, її батьки були проти, аби виходила за тата заміж. Він пішов в армію, а вона народила мене й була у відчаї. Але скільки літ відтоді пройшло! Можливо, сьогодні їй нікому й води подати...
Мама часто сниться Світлані. Її голос, вродлива усмішка. Каже, що на бабусю, вірніше, жінку зі снів, дуже схожа донька Ірина. А нещодавно Світлані наснився потяг. Ніби вона хотіла кинутися на рейки, а сива-сива жінка благала: “Не треба...”
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
| Comments: |
