Єдиний у Європі «Музей хліба» – на Житомирщині
Микола ЖИЛЮК з братом біля “Криниці совісті”
Голова колгоспу з Херсонщини пропонував сто тисяч
У середині вісімдесятих років минулого століття Ємільчинський районний відділ народної освіти кинув клич створити в кожній школі хоча б який-небудь музей. У Великій Цвілі ламати голову, який саме створювати, не довелося: місцевий вчитель фізкультури Микола Романович Жилюк давно вже виношував ідею вшанувати працю хліборобів. До справи взявся, звісно, не лише він, а й практично вся школа.
Музей відкрили урочисто 1986 року. А на його відкриття приїжджала навіть знаменита хлібопекарка, Герой соціалістичної праці зі Свердловської області (прізвища її теперішні вчителі вже не пам’ятають), ну і, звичайно, не обійшлося без начальства районного й обласного, а голів колгоспів звезли чи не з усієї області. Подивитися в музеї і справді є на що. Хоча б на колекцію національних хлібів усіх 15 республік колишнього СРСР! А чого варта колекція жорен, цих рятівників від голодної смерті українського люду в часи більшовицького мракобісся! Тут тобі і звичайні кам’яні, й унікальні, які Жилюк привіз від тещі із Сумщини (вони мають насічки, які лущать зерно і відсіюють висівки), і механі-зовані – так звані “німецькі”, що виробляли борошно високого ґатунку, які лишилися від німецьких колоністів. Крутили ж їх аж четверо людей! Чи екзотичні дубові жорна, які виготовляли поліщуки, не маючи потрібного каменю.
А ще в музеї є діюча триметрова модель вітряка, яку змайстрував випускник школи Сергій Логвинюк, та дерев’яні фігурки хліборобів – творіння сільського однорукого умільця (нині вже покійного) Тихона Романчука. Загалом тут експонується та зберігається близько чотирьох тисяч предметів та документів!
Коли тільки-но музей відкрився, приїжджав у Велику Цвілю якийсь голова колгоспу з Херсонщини і, як-то кажуть, не торгуючись, пропонував за всі експонати 100 тисяч рублів! На ту пору для села це була сума астрономічна. Не продали, зрозуміло. Бо хіба можна продати пам’ять?
Був «під ковпаком» самого начальника КДБ
Микола Жилюк уже дев’ять років, як розпрощався зі школою (пішов на пенсію, добувши необхідного стажу) і тепер успішно займається бізнесом. Однак і досі є душею та серцем музею, тобто незмінним його завідувачем. Як на мене, цей чоловік і сам вартий окремої експозиції. Судіть самі, окрім “Музею хліба”, 1988 року він зініціював і спорудив зі своїми учнями посеред села перший у Радянському Союзі пам’ятник жертвам більшовицького терору – “Криницю совісті”, за що і потрапив у списки неблагонадійних, які укладало тоді КДБ.
– Ціла епопея була з відкриттям тієї криниці, – розповідає Микола Романович. – У селі організували мітинг, наїхало міліції з району… Ми розіслали 300 запрошень по всьому СРСР односельчанам. Усі, хто їхав, були зняті з літаків, пароплавів, потягів, автобусів, пробилась у село лише одна жінка – дружина секретаря спілки журналістів Житомирщини. Завдяки їй і пішов поголос. Незабаром приїхали кінодокументалісти й зняли фільм “Криниця вдовиних сліз”…
Незважаючи на тісну опіку кадебістів, Жилюк не зупинився на криничці, а ще активніше розгорнув антикомуністичну діяльність: заснував у Великій Цвілі перший в області осередок “Меморіалу”, налагодив зв’язки з лідером радянських дисидентів Андрієм Сахаровим, розшукував і укладає списки репресованих односельчан, а влітку 1990 вивісив у музеї (також перший на Житомирщині!) жовто-синій прапор…
– Що тут творилося після цього! – згадує пан Микола. – На прапорі писали: “Жилюк – бандера!” Я потрапив під ковпак КДБ, а мою справу особисто контролював тодішній її керівник в Україні Євген Марчук. Але, певно, була команда мене не чіпати: мабуть, відчували, що СРСР і його комуністична влада доживає останні дні.
– І все ж таки, Миколо Романовичу, чому створили саме “Музей хліба”? Десь бачили або чули про подібний?
– Моя мати пережила два голодомори, тож виховувала мене берегти й шанувати хліб, бо це наше життя… А перший своєрідний музей хліба створив у Канаді пекар, щоб привернути покупців до своїх виробів. У Європі по-дібних музеїв нема. Але про це я дізнався пізніше, коли вже збирав матеріали.
Микола Шмигін,
Житомирська область
| Comments: |
