Заради коханки перерізав горло дружині
Закінчення.
Початок у №№25-26
Сином батьки гордилися
...У своїх показах Ігор Левенець казав, що він вирішив вбити дружину того ж дня, коли це сталося (6 лютого 2006 року), вийшовши з роботи. Але, зрозуміло, таке рішення в голову за п’ять хвилин не приходить. Воно мусило мати початок і “визріти”, зрештою, до нього треба було підготуватися. Згодом він зізнався слідчому Володимиру Баранчуку, що така думка зародилася за два місяці до скоєння злочину. Що саме штовхнуло на цей крок, чіткої відповіді від вбивці оперативники не отримали. Однак після довгого спілкування з ним для себе зробили відповідні висновки.
Ігор для батьків-вчителів (він у них один) був неабиякою гордістю: школу закінчив успішно, так само й Тернопільський національний економічний університет, одружився, мав дитинку, працював на престижній роботі, купив квартиру. Справді, чому б не пишатися таким сином? Тим паче, що поводився належним чином, ні в чому поганому жодного разу не був помічений. На роботі він теж, як бачимо, заявив себе розумним, наполегливим, а отже цілком реально, що міг зробити успішну кар’єру. Але, як відзначили психологи, Ігор був вираженим егоцентристом.
Вони пояснюють, що смисл егоцентризму – перекручене сприйняття дійсності, яка бачиться лише зі свого боку, без врахування реальності. Якщо егоїст розуміє інтереси інших, але робить все задля своїх, то егоцентрист, крім своїх, нічого не бачить. Він живе лише власними потребами, а звідси – хамство, наглість, агресивність, навіть істерика, переконання інших не розумом, а криком. Егоцентрист – це часто вовк в овечій шкурі (говорить одне, думає інше). Брехня, інтриги, гра є підживленням для його розуму. Плетиво брехні снується на довірі оточуючих, їх душевній простоті. Брехня хоче більше взяти і менше дати, тому й маскується під “благодійництво”.
Отож для амбітного банкіра надто важливо було втримати ту планку свого “рейтингу”, до якої він піднявся, й дряпатися ще вище. А розлучення з дружиною – насамперед сором перед батьками й осуд колег, нехай навіть поза очі. Тим паче, що його нова пасія була за нього старша на сім років, розлучена. Тобто він втратив би свою зразковість. Потрібно було шукати інші шляхи, щоб втримати своє амплуа, і, певно, образ “безвтішного вдівця” йому видався найпривабливішим. Його ще й навіть шкодували б!
З приводу такої ситуації є влучний анекдот. Маленького динозаврика запитують:
– Де твоя мама?
– Я її з’їв
– А тато?
– Теж з’їв.
– А бабуся і дідусь?
– І їх з’їв.
– Як ти міг?! І хто ти після цього?!
Динозаврик гірко заплакав:
– Сиротинка я нещасна!!!
12 разів ножем по горлу!
Готуючи вбивство, Левенець розраховував лише на свій розум, передбачивши усі дрібниці й навіть придумавши алібі на час його скоєння. Він просто не знав одного, що секретні технології “вичисляють точку”, звідки робиться дзвінок з мобілки. І не дивно: цього не знали навіть правоохоронці. Тому Левенець так довго стверджував, що дружину не вбивав. А те, що детектор брехні підтвердив його причетність до вбивства на 90 відсотків і на 80, що вбивав він, нашим судом до уваги не береться. Чи був у нього помічник? Левенець запевнив, що ні. Хоча враховуючи його обачливість, є один момент, який насторожує й дозволяє припускати, що він у нього міг бути. Що змусило нарешті зізнатися у скоєнні важкого злочину: каяття чи бажання отримати менший термін покарання (опери йому постійно казали, мовляв, зізнаєшся, розкаєшся, й сидіти будеш менше) – судити важко. Однак з того, про що він розповів, все-таки певні припущення зробити можна...
Після роботи Ігор Левенець разом з кумом поїхали додому. Кум вийшов з маршрутки раніше, Левенець – пізніше, біля квартири, де робив ремонт. Тут залишив свій портфель і взяв ніж (звичайний кухонний з дерев’яною ручкою, але дуже гострий). Коли виходив з квартири, світло у прихожій не вимкнув і двері у квартиру не замкнув, знаючи, що скоро повернеться. Окрім того, передбачив, що якби сюди зазирнули сусіди, то зрозуміли б, що він десь просто вийшов. До гуртожитку на вулиці Орлова (біля автостанції), в якому жив, йшов пішки дворами. Підійшовши й роздивившись що робиться навкруги, відійшов далі й зателефонував Інні, щоб вона вийшла, мовляв, має їй щось показати. Чекати довелося недовго – через хвилин п’ять дружина вже підбігла до нього.
– Що таке? – поцікавилася Інна.
– Зараз покажу, – відповів чоловік і, взявши її під руку, повів далі від гуртожитку.
Ще встиг запитати, як донька, яка на той час хворіла. Інна відповіла, що температури нема, давала таблетки. Біля будинку, що стояв неподалік на вулиці Київській, де було безлюдно, попросив Інну повернутися до нього спиною і закрити очі. Коли жінка поверталася, витяг ніж із внутрішньої кишені піджака, поклав одну руку їй на голову й сильним рухом полоснув її ножем по горлі. Інна навіть не встигла крикнути, лише захрипіла й засіпалась (інстинктивно, мабуть, правою рукою схопилася за шию, і він різав ще й по пальцях, бо вони на її правій руці фактично відрізані). Жінка сповзала вниз, а чоловік далі полосував горло гострим лезом ножа. Експерти нарахували, що він “пройшовся” по шиї дванадцять разів! З рани, зафіксованої на фото, (видовище надзвичайно жахливе) добре видно, що ще декілька рухів, і голова Інни валялася б на снігу. Коли у Левенця поцікавилися, чому вибрав саме такий спосіб позбавлення життя, відповів:
– Хотів, щоб Іннуся не мучилася. Знав, що при перерізаній сонній артерії смерть наступає миттєво.
«Страждав» біля мертвої дружини, щоб мати алібі
Мертву дружину Левенець присипав снігом і чимдуж знову побіг дворами на квартиру. Відстань, яку нормальним ходом можна подолати за півгодини, він пройшов за хвилин десять. Дорогою в одному з дворів зламав ніж і викинув у прибудову для сміття (біля під’їзду будинку), а ще далі кинув у сміттєвий бак шкіряні рукавиці, які були в крові. Коли дорогою зустрічалися люди, зупинявся і відвертався. Зайшовши у під’їзд свого будинку, одразу кинувся на кухню до вмивальника мити руки. Потім спробував випрати манжети сорочки, на яких залишилися сліди крові. Зрозумівши, що марно, вкинув сорочку у целофановий пакет й одягнув старий гольф, який валявся у шафі. Помив черевики, боячись, аби на них не залишились бодай якісь сліди, заправ одну штанину, на якій виднілась кров’яна цятка. Рушник, яким витирався, теж закинув у целофановий пакет і виніс на вулицю до сміттєвих баків, що стояли поодаль від його будинку. Повертаючись знову в квартиру, подзвонив у двері до сусідки й перепитав, чи не приходили газовики. Та відповіла, що нікого не було (головне: вона могла посвідчити, що бачила його тут в той час, коли могли вбити його жінку), і ще запитала, як справи з ремонтом. А тоді він сказав, що поспішає додому, бо хвора дитина і треба зайти в аптеку купити ліки. Забрав залишений раніше портфель, зачинив двері й подався до гуртожитку – цього разу під’їхав туди маршруткою. Зайшовши у свою кімнату, застав там сусідку Тамару. Він видався жінці розгубленим...
Не важко здогадатися, чому: Левенець не знав, сказала Інна їй, виходячи до нього, куди йде, чи ні. Тут і виникає питання: чи саме він телефонував Інні, коли просив її вийти? Розумний і хитрий, він не міг не передбачити, що вона мала б попросити когось побути з дитиною й обмовитися, що на хвилину вибіжить до чоловіка. Правда, можна припустити, що він попередив дружину швиденько виходити й нічого нікому не казати. Інна його боялася й слухалася...
Як розвивалися події далі, а точніше, “пошуки дружини”, ми вже знаємо. Одна зі свідків пізніше скаже, що у нього був вигляд занепокоєного чоловіка, але виглядало все це награно й навіть неприємно.
Оперів насторожив той факт, що за декілька метрів він побіг до тіла дружини, хоча вона лежала обличчям до стіни, й розгледіти було важко, хто це. “Інно, Іннусю, пробач!” – ці свої “страждання” чоловік пояснив дуже логічно. Розуміючи, що на ньому могли залишитися сліди крові, він міг би це пояснити пізніше, що забруднився, обнімаючи свою мертву дружину. А ще він хотів її “захистити від натовпу зівак”...
Зрозуміло, повірити у те, що син – вбивця, батьки не могли. Вони навіть зчинили сварку, вимагаючи, аби чоловіка відпустили на похорон дружини. Цього слідчо-оперативна група не дозволила, але після зізнання у скоєнні вбивства дали батькам декілька хвилин на зустріч із сином. Взявши їх за руки, він попросив вибачення й сказав, що дійсно зарізав дружину.
З коханкою, яку привезли у Рівне, йому теж дозволили побачення. Однак було видно: їм нема про що говорити. Та теж була у шоковому стані від скоєного злочину, прекрасно розуміючи, що певною мірою причетна до нього. Цікавлячись цією особою, випливло, що Яну називають “чорною вдовою” – її перший чоловік помер, другий співмешканець загинув при дивних обставинах. І ось такий кінець із новим коханцем...
Розкаявся Ігор Левенець у тому, що зробив, чи ні? Це знає лише Всевишній. Особисто мені повірити у це важко, якщо він просив у суду: “Не садіть надовго, у мене мала дитина...” Він ще збирається її виховувати! Блюзнірство й гидота рідкісна... Певно, розуміючи, що нікуди від правди не дітися, й вирішив зізнатися, знаючи, що цим може скоротити собі строк. І наш “гуманний” суд це врахував – його засудили... аж на 8 років ув’язнення! Висновок надто простий: можна вбивати, але головне зізнатися, так би мовити, словесно розкаятися, – і отримаєш по мінімуму. У 33 роки цей головоріз уже ходитиме на волі, закопавши у землю 26-річну маму своєї дитини...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область
P.S. Маленькій Єві, яку доглядає бабуся й брат покійної Інни, зараз п’ять рочків. Іннин тато помер незадовго після смерті доньки – він хворів, але не виключено, що пережитий стрес прискорив його кончину. Мама лише тепер потихеньку починає “виходити” з депресивного стану. Брат на цю тему не розмовляє ні з ким. Ігоревим батькам теж можна лише поспівчувати...
Редакція газети дякує старшому слідчому прокуратури м. Рівне Володимиру Баранчуку за допомогу в підготовці публікації.
| Comments: |
