Через двадцять років знайшов друга, дружину і сина

Підпис відсутній

***
Микола й досі пам’ятає той день, коли вперше побачив Ірину. Батьки отримали трикімнатну квартиру, й довелося переїжджати в інший ра-йон міста. Звичайно, на перших порах йому було тут незатишно й нудно – всі друзі залишилися в іншому кінці. Лише коли після канікул пішов у школу, тоді все стало по-іншому. Зайшовши у новий клас, кинув: “Привіт”, і пішов на передостанню парту під вікном, яка ще була вільна. Кинув оком на незнайомих однокласників, потім зиркнув у двір і побачив ЇЇ, якою й запам’ятав на все життя: струнка білявка з великими чорними очима не йшла, а пливла, певно, розуміючи, що привертає до себе неабияку увагу.
Іра вчилася у паралельному класі. У неї тоді були закохані чи не половина старшокласників. Тому Миколі потрібні були неабиякі зусилля, аби привернути її увагу до себе. Хоч він і не міг похвалитися привабливою зовнішністю, проте притягував до себе манерами, гумором й веселою вдачею, а ще вмів гарно співати і грати на гітарі. Отож не дивно, що на випускному чимало дівчат потайки зиркали на нього з надією на увагу. Але марно. Вчителі й учні знали про його роман з Іриною, який на цьому шкільному балу вони вже не приховували. Микола вирішив рік попрацювати, щоб допомогти трохи батькам, а після армії поступати. Іра подала документи у педагогічний інститут. Вони зустрічалися чи не кожен день, мріючи як колись нарешті будуть разом. Коли наступної осені хлопцеві у військкоматі вручили повістку, він одразу пішов у ювелірний магазин і купив для Іри перстень, який одягнув на палець того ж вечора.
– Я чекатиму тебе, – сказала Ірина, ніжно обійнявши Миколу за шию.
 

***
Миколі випала нелегка служба – він потрапив в Афганістан. Коли вперше побачив загиблих друзів, тоді зрозумів, в яке пекло кинуло життя. Але не міг уявити, що більше ніколи не побачить й не обніме Ірину. Його охоплював жах, що вона може стати чиєюсь, а не його дружиною. Кожен лист від коханої дівчини ставав для юного солдата у чужих спекотних горах найбільшою радістю. Можливо, ця любов і додавала снаги та сили до життя. Миколу ніби вів ангел-охоронець – йому не раз доводилося виходити живим з найскрутніших ситуацій. Хоча зараз він добре розуміє, що одного разу, коли майже опинився у руках духів, якби не його товариш із Білорусі Іван, то невідомо, де він був би зараз, та й взагалі, чи залишився б живий. Іван, ризикуючи своїм життям, допоміг йому прорватися з оточення.
– Брате, я завжди пам’ятатиму, хто мені врятував життя, – сказав Микола Іванові, коли вийшов з госпіталю.
Після того їхні стосунки стали ще теплішими. Микола ділився з Іваном своїм сокровенним – коханням до Іри.
– Вона в тебе красуня. Цікаво, чи дочекається? – якось проронив Іван, що вирізнявся своєю вродою, витримкою й ерудицією. – Я не хотів, щоб мене на “гражданці” чекали. Дівчині без уваги хлопця, як весні без сонця.
– Іра мене дочекається, – впевнено відповів Микола.
 

***
Іра справді дочекалася свого коханого. Зустрівшись, не могли повірити, що нарешті знову будуть разом. Іван здав документи в інститут – вирішив стати будівельником. З Ірою у Миколи продовжувалися романтичні стосунки, а згодом, коли він ще й влаштувався на роботу, почав говорити про одруження. Іра не заперечувала. Тим паче, що жити було де – її батьки переїхали в іншу область до дідуся й бабусі. Дивлячись на них, здавалося, що щасливішої пари нема у світі. Але після Різдвяних свят між ними ніби стала чиясь тінь. Ірина не сміялася так дзвінко, як колись, а вимушено посміхалася, щодня ставала холод-нішою, розмови про заручини переводила на інше. Микола допитувався, що трапилося, проте чув лише одне:
– Нічого, ти себе накручуєш.
Захистивши дипломну роботу, Іра повідомила Миколі, що хоче поїхати провідати батьків і заразом перепочити. Він не заперечував, лишень сказав, що сумуватиме за нею, хоча та прекрасна літня ніч видалася йому надто зимовою... А через тиждень Микола отримав листа, в якому Іра просила її забути, не розшукувати й вибачити... Хлопець якийсь час був у шоці. Навіть взяв на тиждень відпустку за свій рахунок, бо не міг нічого робити – думав лише про Іру. А вона у місті так і не з’явилася ні через місяць, ні через рік, ні через два. Батьки дуже тривожилися за хлопця, аби чого собі не заподіяв. Він ні з ким не ділився своїм болем. Лише згодом написав листа Іванові, якому вилив усю душу й просив зустрітися. Проте відповіді не отримав. Відправив ще один лист, в якому просив друга приїхати у гості. На той отримав відповідь, що адресат вибув. Миколі стало ще важче. Однак час потихеньку заліковував сердечну рану, й Микола знову взявся за пошуки свого афганського товариша. Та марно. Його слід обірвався...
І лише через двадцять років на адресу його батьків прийшов лист від Івана, який просив свого друга в гості аж у Латвію. Навіть не просив, а благав: “...Мені залишилися лічені дні, і я мушу тебе побачити”. Микола, не роздумуючи, владнав усі справи на роботі, повідомив батькам, які вже були на пенсії (він так і залишився холостяком, хоч не одна розлучена жінка мала надію його втішити, та все марно), що на тиждень від’їжджає, й зібрався у дорогу.
На вокзалі, як і домовилися по телефону (в листі він був вказаний), Миколу зустрічав Іванів син. Коли хлопець підійшов, той аж розгубився, настільки видався йому подібним на нього самого. Він радо обняв Іванового сина й сів в іномарку. Дорогою Андрій встиг сказати, що у нього є ще сестра, і що мама – українка. У них все було добре. Мама працювала в технікумі, тато – провідним інженером на заводі, а він уже має свій бізнес. Молодша сестра навчається в університеті у Швеції. І тут раптом ця біда – у батька виявили рак. Спочатку ніхто про це йому не казав, але згодом він здогадався сам.
– Тато, довідавшись про свою хворобу, сказав, що неодмінно має вас побачити, – закінчив Андрій свою коротеньку розповідь.
 

***
Микола хвилювався, бо ніяк не сподівався, що доведеться їхати на таку зустріч. Він мріяв про неї довгі роки, надіявся, що вона колись таки буде, але обов’язково радісною. А коли зайшов у будинок і побачив на порозі... Ірину, мало не зомлів.
Хвилинну паузу обірвала колишня кохана жінка, яка, зрозуміло, за ці роки змінилася, однак залишилася такою ж вродливою. Вона обняла й поцілувала Миколу і запросила у вітальню, де у кріслі сидів Іван. Вони обнялися зі сльозами на очах.
– Прости, прости, якщо зможеш. Ти все зрозумів. Твій лист я отримав, але Іра уже була зі мною. Я не зміг її відпустити до тебе. Вона для мене стала частиною життя. Це було кохання з першого погляду...
Микола пригадав Різдвяні свята, коли Іван на його запрошення приїхав у гості. Тоді він і познайомив його зі своєю коханою дівчиною. Так, так, саме після від’їзду Івана він і почав відчувати прохолоду у стосунках з Ірою. Який дурень, нічого не помітив і не здогадався! Виявляється, вони до літа листувалися й телефонували одне одному, поки Ірина не закінчила інститут. Одружившись, вирішили змінити місце проживання, аби Микола їх не розшукав.
Слухав усе це з глухим болем в душі, хотілося зірватися й побігти звідси геть.
– А тепер головне. Андрій – твій син. Він про це не знає. Коли Іра приїхала до мене, зрозуміла, що вагітна, але я заборонив робити аборт. Зрештою, дитина була від тебе... Я хотів би піти з життя його батьком, а далі ти сам вирішиш, як вчинити: сказати йому про це чи ні. І... сподіваюсь, що старість твоя буде світлішою й радіснішою, ніж молоді роки. Прости мені, брате...
Олеся ХАРЧУК

• Нравится
•