Отець Сергій служить з… автоматом Калашникова
Сергій Мориконь сповідає солдата
Прислужував у храмі ще піонером
Сім’я Сергія Мориконя не була глибоко православною. Про Бога вдома не говорили, адже і тато, і мама були комуністами. Ріс, як і всі діти партійців у радянські часи. Але трапився випадок, який змінив усе його життя.
– Якось у пасхальну ніч ми з друзями пішли у Костополі до церкви, – розповідає отець Сергій. – Зізнаюся, просто з цікавості. Людей було зо двісті. Ми стали коло храму. І ось вийшов священик – отець Степан. Глянув на мене і каже: “Будеш мені допомагати”. Він мене завів у вівтар. Це був настільки трепетний момент! Адже досі я жодного разу у церкві не був. Потім отець Степан запросив мене допомагати йому під час служби в інші дні.
Це був 1988 рік. Час, коли вчителі тихцем бігали до церкви й підглядали, хто з учнів туди ходить. Сергія Мориконя, піонера, за антиідеологічну поведінку мало зі школи не вигнали.
– А вдома ж як сприйняли? – поцікавилася у священика.
– Вдома? То була ціла трагедія. Уявляєте, тато і мама – комуністи, а я приношу додому ікони! Мабуть, зіграв юнацький максималізм. Я почав ходити до храму регулярно, читати святе письмо, вивчати православ’я. З роками це перейшло у сильну розумну віру.
Але батьки й гадки не мали, що їхній син стане священиком. Мама дуже хотіла, щоб Сергій був музикантом – записала хлопця на скрипку. Вправно володів інструментом – мама порекомендувала розвивати здібності й вступити до музучилища. Послухав. Тільки інструмент мусив змінити (через прикрий випадок – зламав руку). Довелося “перекваліфікуватися” на контрабас.
– Але я розумів, що це – не моє, освіту здобував виключно для мами, – зізнається Сергій Мориконь. – Мабуть, тому і не закінчив училище. Шкодую тепер, звісно, бо недовчився з півроку, тепер би мав ще одну освіту.
Стріляє так собі, а от азбуку Морзе знає на «5»
Працював різноробочим у сільгосппідприємстві, відслужив строкову службу в армії (тут так виштудіював азбуку Морзе, що й тепер спросоння відповість на “відмінно”). Сергій спробував різного хліба. Але бажання стати священиком перемогло. Він закінчив Рівненське духовне училище (нині – духовна семінарія), одружився. Три роки працював на приходах Рівненської області, в основному на Костопільщині, а тоді високе керівництво спрямувало його шлях... в армію.
– У військах багатьох європейських країн в штаті передбачено посаду духівника, у нас, на жаль, нема, – каже отець Сергій. – Тож у військовому квитку записано – “стрілок взводу патрульно-постової служби”. Священиком тут працюю з доброї волі. Мені виділили велику кімнату, де облаштував капличку. Назвали її на честь архістратига Михаїла, покровителя воїнів. Знаєте, раніше тут була Ленінська кімната, а тепер щодня лунає слово Боже.
У будні Сергій Мориконь патрулює територію військової частини, стежить за порядком. На озброєнні має автомат Калашникова. Але зізнається, що зрідка бере зброю до рук й на стрільбах лиш інколи влучає у “десятку”. А у свята та на урочисті для Збройних сил України події (прийняття військової присяги, свято Покрови Пресвятої Богородиці, День Перемоги) він служить у капличці службу Божу. І тоді до нього дослухається кожен – від солдата до полковника.
– Як казав апостол Павло: “Треба для всіх бути всім, аби врятувати хоча б декого”. Для шофера інколи треба бути шофером, а для військового – військовим. На Різдво кутю для солдат освячуємо, на Пасху крашанки робимо.
Офіцери кличуть отця Сергія, аби діток охрестив, освятив їхні оселі чи авто. Солдати теж не раз звертаються до свого духовного наставника за порадою. Особливо, коли отримують від коханих зрадливі листи чи “есемески”, коли розбиті душевно, перебувають на грані самогубства. Бо ж не завжди зважаться піти до свого командира. Отець Сергій допомагає розібратися, дає ниточку, щоб розплутати той клубок. А потім знову одягає військову форму і йде патрулювати вулиці міста.
Наталія КРАВЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
